(Люди Фола об’їхали всі китайські ресторани, які назвав Ростопчину офіціант у «Кларіджі»; вони потрапили в «Голден дак» близько дванадцятої; так, були іноземці; один сивий, а другий коротко стрижений; так, вони пішли з містером Грешевим, це наш постійний клієнт; він живе поряд; що їстимете? Ах, тільки чай, добре, зараз; так, телефон унизу, прошу.)

— Я продовжу, — сказав Грешев. — Отже, спочатку пані Лорську допитував адвокат письменника, якого притягли до суду «за наклеп»… Він спитав: «Ви брали участь в експериментальних операціях?» — «Ніколи», — відповіла вона. «Ви пригадуєте грецьких дівчаток, у яких нацисти та їхні підручні вирізали фаллопієві труби, прирікаючи їх на безплідність?» — «Так». — «А єврейок?» — «Теж». — «Іспанок?» — «Теж. Я була присутня, коли померла одна з них після операції». Виступав адвокат «потерпілого», польського лікаря Олександра Дерінга, який ставив експерименти на нещасних разом з нацистами, хоч також був ув’язнений, — звільнили його в кінці сорок четвертого, він утік з повними чемоданами, супроводжуючи гітлерівців. «Ви були присутні при операціях, які проводив доктор Дерінг?» — «Ні». — «Звідки ж ви знаєте, що він проводив експерименти на здорових людях?» — «Від тих, хто вмирав у мене на руках». — «Вас запитали про те, чи ви комуністка… Ви підтвердили це. Ваше ставлення до людей, — я зовсім не маю на увазі доктора Дерінга, — підпорядковане вимогам доктрини, якій ви служите?» — «Не думаю». — «Хто розповів вам про те, що доктор Вірс також експериментував на здорових людях?» — «Доктор Самуель». — «Як він дізнався про це? Адже він був ув’язнений. Він що, допомагав есесівському професорові Вірсу робити операції на здорових людях?» — «Вірс наказував йому асистувати». — «Якої національності був доктор Самуель?» — «Німецький єврей, як мені відомо». — «Ви знаєте, що його стратили нацисти?» — «Так, я чула, що його загнали в камеру й отруїли газом». — «Чому?» — «Тому що він розповів людям, які були зв’язані з керівником підпілля в Освенцімі Юзефом Циранкевичем, про експерименти на здорових людях». — «Циранкевич потім став прем’єр-міністром комуністичної Польщі, чи не так?» — «Це так». — «Лікарі СС віддавали вам наказ доглядати дівчат, яких оперували?» — «Ні, це обов’язок лікаря…» Включився суддя: «У блоці десять було відібрано для експерименту чотириста молодих, здорових жінок і дівчат?» — «Так». — «Ці жінки знали, що їх можуть покласти на операційний стіл в будь-яку хвилину?» — «Ті, хто був старший, розуміли. Але ж там були й дівчатка, діти…» Суддя звертається до присяжних і просить їх прочитати вісім сторінок з книжки, проти якої порушив процес доктор Дерінг, лише вісім сторінок — до й після епізоду, пов’язаного з його роботою на СС… Потім адвокат доктора Дерінга запитав Лорську: «Скільки часу ви провели в «блоці десять» перед тим, як вам доручили вести лабораторні роботи?» — «Шість тижнів я сама була «заготовкою для експериментів». Потім вони дізналися, що' я «дипломований лікар», і послали в лабораторію. Але найбільше часу я проводила в післяопераційній палаті. Я намагалася допомагати прооперованим дівчаткам». — «Коли ви дізналися, що ув’язнений лікар Самуель робив експерименти за наказом есесівського лікаря Вірса?» — «Перед тим, як мене направили на роботу в лабораторію». — «Пробували ви вплинути на Самуеля, щоб він не виконував наказів лікаря-бузувіра?» — «Оперуючи, він не знав, що вони затівають. А коли зрозумів, то його зразу відправили в газову камеру». — «Ви, особисто ви, бачили газові камери, тортури, розстріли в таборі, чи вам розповідали про це інші ув’язнені?» — «Я сама бачила розстріли, бо вікна лабораторії виходили на блок одинадцятий, де й проводили екзекуції. На моїх очах. Я сама бачила, що в «госпіталі» людям насильно вводили фенол і вони помирали в муках. Я сама бачила, як людей били — до смерті». Суддя запитав: «Чи часто ви бачили екзекуції?» — «Два, три рази на тиждень… Але розстрілювали не одну людину. Розстрілювали сотнями… Жінок і дітей». Запитання захисника доктора Дерінга; стежте уважно, як він веде свою лінію, вельмишановні панове, я не порівнюю вашу справу з цим, — Грешев кивнув на аркуш паперу, — я просто прошу пам’ятати, що в країні, де існує право аналога, треба бути готовим до аналогій. Отже, захисник Дерінга: «Ви з кимось розмовляли про ці жахливі, недостойні страти, свідок Лорська?» — «Я нікому не говорила. Ми не дискутували, чому вони розстрілюють тих чи інших людей. Ми знали, що нацисти вбивають ні в чому не винних людей». — «І ви не знали, що спонукає їх виконувати наказ СС і розстрілювати ув’язнених?»— «Я думала, що в них немає нічого людського». — «Ви чули, мабуть, моє запитання до однієї із свідків… Я прочитаю його, щоб не ухилятися від стенограми: «Ви коли-небудь наважувались не виконати наказу нацистів?» Зачитую відповідь: «Я нічого не могла зробити проти їхніх наказів, бо вони зразу вбили б мене». Лорська: «Я розумію… Так, я розумію… Але я знала багатьох людей, які все-таки відмовлялися виконувати накази нацистів». Суддя: «Прочитайте свідкові показання свідка Межика». Зачитуються слова доктора Межика: «Відверто відмовитися виконати їхні накази було немислимо». Суддя: «Отже, я запитую, ви, особисто ви, вважали, що будь-яке ухилення від виконання наказів СС призведе до розстрілу?» Лорська: «Ні, не вважала». — «А чим же тоді каралася непокора? Тортурами? Ув’язненням у камеру, де немає світла і їжі?» — «Ви маєте на увазі карцер?» — спитала Лорська. Суддя відповів, що йому невідомі німецькі тюремні терміни. Лорська: «Я знала людей, які вміли не виконувати наказів есесівців, уникаючи при цьому покарання». Виступає адвокат захисту; до речі, старий лорд, вельмишановні панове, консерватор до самих кісток, благородна людина…

— Як його звати? — спитав Степанов.

— Лорд Гарднер.

— Він живий?

Ростопчин знизав плечима.

— Яке це має значення, Митю? Страшне те, про що розповідає Іван Юхимович…

Грешев посміхнувся.

— Далі буде страшніше… Отже, лорд Гарднер ставить запитання свідкові Лорські: «Ви сказали, що знали людей, які не виконували наказів нацистів. Можете назвати імена?» — «По-перше, доктор Хаутвал. По-друге, багато тих, хто формально не відмовлявся, але люди робили все можливе, щоб саботувати накази нацистів і бодай трохи полегшити долю своїх братів, ув’язнених… Навіть у тому випадку, коли операція могла б допомогти хворому, але той відмовлявся, — робити її не можна, це порушення клятви Гіппократа». — «Якби вам наказали провести експериментальну операцію на здоровій людині, ви погодилися б?» Лорська: «В перші дні мого ув’язнення в десятому блоці вночі я поговорила з доктором Хаутвал. Вона розповіла мені, які операції проводять нацистські лікарі і ті, хто їм служить. Вона сказала, що так чи інакше ми живими з табору не вийдемо, нам не дозволять лишитися в живих, бо ми знаємо те, що… Тому, сказала доктор Хаутвал, той час, який нам відпущено для життя, треба прожити так, як належить людям. Я ніколи, до останнього мого подиху не забуду цих слів: «Треба жити так, як повинні жити люди». Суддя: «Я хочу, щоб присяжні зрозуміли смисл вашої фрази: «жити, як належить людям». Коли б генерал СС, доктор, професор Глауберг сказав вам: «Завтра вранці ви робитимете зі мною операцію грецькій дівчинці», — ви відмовилися б?» — «Я покінчила б життя самогубством». — «А коли б вам не дозволили покінчити життя самогубством? Що на вас чекало б, якби ви відмовилися підкоритися наказам генерала СС?» — «Мабуть, мене відправили б у команду важких робіт». — «І більше нічого?» — здивувався суддя. — «Гадаю, ні», — відповіла доктор Лорська… Відповіла чесно, достойна людина, вона наївно думала, що лондонські судді й присяжні знають, що таке «команда важких робіт». Та сама страта, тільки ще тяжча: мордування, голод, гнійне конання на нарах протягом двох-трьох тижнів…

— Ну й чим скінчився процес? — запитав Ростопчин. — На скільки років засудили цього самого Дерінга?

— Його не засудили… Навпаки, письменник і його видавці змушені були внести один пенс компенсації за наклеп… На лікаря-бузувіра… Свідки, які показували проти нього? Вони «піддаються емоціям», і, крім того, хіба вони можуть пам’ятати все, що було тридцять років тому?! А Дерінг був ув’язненим, він виконував наказ. Він не був ініціатором звірства… Вас, вельмишановні панове, якщо ви наважитеся на скандал, — Грешев подивився на Степанова, — питатимуть у суді, чи бачили ви особисто картину Врубеля в Ровенському музеї. Чи повинні виконувати всі накази московських властей? Якщо ви не бачили цієї картини, то чи згодні показати під присягою, що на продаж виставлено саме ту, крадену? Що стосується номера, який поставили люди Розенберга на картині — то його вже давно вивели з полотна хімічним способом, — приведіть свідків! їхній проїзд і проживання в Лондоні — за ваш рахунок. Слухання справи — не менше тижня… Кількість свідків— не менше п’яти… І всі вони мають під присягою підтвердити, що самі упаковували картину й самі ховали її в рейху… Посадять вас у тюрму за борги, адже не зможете заплатити штраф фірмі «Сотбі», а ви ж на них хочете підвищити голос…

— Ми робимо не те, панове, — задумливо сказав Ростопчин. — Впадаємо у рідний російський транс, — нічого певного, ніяких доладних пропозицій. Мене цікавить лише одне: кому було вигідно посварити нас з доктором Золле? Кому було вигідно поставити мого сина в безвихідне становище і позбавити мене тих грошей, які я відклав для аукціону? Хто не дозволив містеру Розену взяти участь у нашій справі? Кому потрібно стежити за нами? Без відповіді на ці запитання, ми беззбройні…

— Я можу подзвонити в Нью-Йорк, Харрісону, — запропонував Степанов, — могутній журналіст, його знають скрізь…

— А чим він нам допоможе? — запитав Ростопчин. — Чим?

— Дасть людей з тутешніх газет, ті прийдуть завтра в «Сотбі». Якщо ситуація передскандальна, то в наших інтересах довести її до великого скандалу, — сказав Степанов.

— Великі скандали бувають тільки в Росії, — Грешев зайшовся сміхом. — Тут скандали вміють вчасно гасити. Ідеально було б з’ясувати, вельмишановні панове, хто буде завтра битися за Врубеля. Звідси, можна починати відлік тих заходів, яких треба вжити. Однак, можливо, дзвінок містерові Харрісону не завадить, якщо тільки він вирішить допомогти вам, а не відійде вбік. Я згоден з князем, справа не проста, ой, не проста…

— Пізно дзвонити Харрісону, — мовив Ростопчин.

Степанов подивився на годинник.

— Це в Англії не дзвонять після десятої, шокінг, а в Штатах тільки-но закінчився час ланчу.

… Харрісон був у редакції, здивувався дзвінку Степанова; «радий чути тебе, що нового; в мене все нормально, якщо не зважати на те, що старію; біг підтюпцем не допомагає; ну, давай, я весь увага»; не перебив жодного разу; довго мовчав після того, як Степанов розповів діло; попросив почекати; «візьму старі записні книжки й закурю сигарету; записуй; Боб Врешлі, надзвичайно сильний оглядач, не зашорений, розмовляй з ним відверто; ні, можна дзвонити вночі, він богемний хлопець; вранці я зв’яжусь із старими в газетах, можливо, вони пришлють своїх репортерів у «Сотбі» і на твоє післязавтрашнє шоу в театрі, про це варто написати, паблісіті допоможе тобі у справі з Врубелем; подзвониш завтра ввечері, сюди чи додому, розкажеш, що відбувається, дай мені трохи часу подумати».

Степанов поклав трубку, подивився на Ростопчина; перевів погляд на Грешева; той сказав, що Боб Врешлі — серйозна людина, до його слова прислухаються, і саме в цю хвилину пролунав телефонний дзвінок; Грешев стрепенувся, і Степанов помітив, як в очах старого з’явився переляк.

— Слухаю, — сказав Грешев, знявши трубку. — Так, це я.

Фол говорив повільно, важкими, короткими фразами:

— Іване Юхимовичу, це Вакс… Ви маєте право розповідати своїм одноплемінникам все що завгодно… Але, я гадаю, у ваших інтересах не обговорювати нашу з вами розмову. Я сподіваюся на вашу розсудливість. Справа серйозніша, ніж ви думаєте. Наслідки можуть бути найнесподіванішими. Чи ви вже розповіли їм про мій до вас візит?

— Ні, — відповів Грешев. — Але зараз скажу.