— Отак воно, — закінчив Грешев. — Ясно?

— Кому це вигідно? — спитав Ростопчин. — Навіщо?

— Існує багато варіантів для відповіді, — посміхнувся Грешев. — Але жоден з них не буде правильним, бо я не можу відкрити вам усього, що знаю…

Ростопчин витяг з кишені чекову книжку, виписав сто фунтів, поклав на стіл.

— Це плата за ті розмови, які ми зараз проведемо з вашого дому. Можна?

Грешев подивився на чек.

— Будь ласка. Але ви виписали дуже велику суму.

— Ми довго розмовлятимемо.

— Будь ласка, — повторив Грешев. — Залишіть вашу адресу, князю, я поверну решту грошей.

Ростопчин дав йому візитну картку, старий, подякувавши, сховав її у стіл; а в нас так не можна, подумав Степанов, зразу сказав би: «Та що ви, що ви, це дрібниця». А потім неодмінно злився б; ні все-таки клятий Захід знає ціну сухій коректності, не гріх повчитися; нехай називають скупердяєм, жмикрутом, звинувачують у сухості, не страшно, можна пережити, зате споконвічна точність у стосунках — запорука їхньої довговічності.

Ростопчин вийняв довгу записну книжку, крім телефонів та адрес, вклеєна сторінка для пам’яті на кожен день, — що робити, кому подзвонити, кому написати; чудово дисциплінує; швидко перегорнув сторінки, набрав паризький номер:

— Франсуа? Жак? Та невже? Твій голос дуже схожий на батьків! Як справи? Невже?! Поздоровляю. Ні, з Лондона. Так, триденний ваканс, хочу повеселитись. А де батько? Он як… Там є телефон? Так, зараз. Хвилинку, пишу.

— Диктуйте, — проскрипів Грешев; перо (саме так, працював гусячими перами) в руці, стосик маленьких аркушиків паперу поряд, все продумано, той, хто запізнюється — бодай у чомусь, — приречений на загибель самим ритмом тутешнього життя.

— Шістсот тридцять сім, вісімдесят два, тридцять…

Хто? Мадам Фрелль? Вона жива?! Та невже?! Командор почесного легіону?! Але вона моя помічниця, чому ж я досі тільки офіцер легіону? Яка несправедливість! Поскаржуся Міттерану! Хоч йому не до мене, обіймаю, мій друже, до побачення!

Ростопчин поклав трубку, пожував губами:

— Пане Грешев, зрозумійте мене правильно… Де ви були в період з тридцять третього по сорок п’ятий роки?

Грешев усміхнувся.

— Запитання правомірне. Я виїхав з Німеччини в тридцять третьому. У Франції жив до сорокового. Потім у Лондоні. В міру своїх сил допомагав боротьбі проти Хітлера. Ви хочете сказати про те, хто саме викрав Врубеля? Остерігаєтесь, чи не був я зв’язаний з наці? Ні, не був, я їх ненавиджу…

Ростопчин повернувся до Степанова.

— Ти не розмовляєш по-французьки?

— Ні.

— Я не пригадую, чи знає Франсуа англійську… А зрештою, говоритимеш мені, я перекладу.

Він набрав номер, попросив до апарата мадам Фрелль, довго поздоровляв її, обіцяв прилетіти в Париж на уік-енд у кінці наступного місяця, потім попросив Франсуа; зразу заговорив про справи:

— Слухай, ти розмовляєш по-англійськи? Слава богу, я передам трубку моєму другові, він розповість тобі все, а ти даси йому безплатну пораду. Якщо ти став скнарою і не працюєш без гонорару, я прилечу в Париж, відвезу в «Крейзі хоре», і ми будемо квити, — він простяг трубку Степанову. — На, Митю, цей Франсуа — геній юриспруденції, тільки не говори сумбурно, намагайся бути послідовним.

— Добрий вечір, — привітався Степанов, — я хочу вам пояснити суть справи. З одного нашого музею було викрадено картину відомого художника — Вруб…

— Пробачте, ви не відрекомендувалися, — перепитав його Франсуа.

— Моє прізвище Степанов, я російський літератор.

— Давно живете на Заході?

— Я живу в Москві.

— Можна попросити князя?

Степанов дав трубку Ростопчину, шепнувши:

— По-моєму, він боїться розмовляти зі мною.

Ростопчин поморщився, досадливо махнув рукою — «не мели дурниць».

— Франсуа, це мій друг… Що? Ні. Так, упевнений. Значить, у мене є підстави… Ні, я не розумію тебе… Що? — він довго слухав те, що йому говорив Франсуа, потім перебив його; голос став сухий, якийсь навіть застуджений. — До побачення, Франсуа, я роздумав приїжджати до тебе…

Поклавши трубку, він сказав, ні на кого не дивлячись:

— Він виставив свою кандидатуру… Йому незручно…

Грешев подав голос:

— Будь проклятий той час, коли помер де Голль…

Ростопчин посидів у задумі біля телефону, потім знову заходився гортати свою книжку; подзвонив у Люксембург.

— Мадлен? Здрастуй, це я. Спасибі. А ти? Чудово. Де Олександр? Слава богу! Передай йому трубку, в мене невідкладна справа… Здрастуй, «Кинджал», це «Ейнштейн». Нічого. А ти? Та невже? Молодець. Послухай, я передам трубку рос… радянському письменникові Степанову. Він щойно з Москви, на кілька днів… Це мій друг… Йому… Нам потрібна консультація. Ти можеш його вислухати? Спасибі, я був певен. Ти розмовляєш по-англійськи? Нічого страшного, він теж не місіс Тетчер…

Ростопчин полегшено зітхнув, пояснив Степанову: