— І що це означає? — Запитала Ніккі, боячись почути відповідь.

Сильфіда спостерігала з далекого краю колодязя.

— Ейдж черпає силу з наших уз з лордом Ралом — від його дару.

Кара простягнула зброю, як доказ.

— Якщо ейдж мертвий, значить, лорд Рал теж мертвий.

— Послухай. Якщо буде потрібно, я використаю свою силу і змушу Сильфіду перенести нас до нього. Постарайся не робити передчасних висновків. Ми не знаємо…

— Його там немає.

— Його немає де?

— Ніде. — Кара все ще дивилася на тонку зброю, яку стискала тремтячими пальцями. — Я більше не відчуваю уз.

Погляд її вологих блакитних очей ковзнув по Ніккі.

— Узи завжди говорили мені, де лорд Рал. Я більше не відчуваю його. Його там немає. Його немає ніде.

Хвиля нудоти накрила Ніккі. Вона відчула слабкість. Пальці заціпеніли. Вона обернулася до колодязя. Сильфіди вже не було.

Ніккі нахилилася над стіною, заглядаючи в колодязь. В глибині виднілося лише слабке сріблясте мерехтіння. Але незабаром і воно розчинилося в непроглядній пітьмі.

Ніккі обернулася до Каріи і, схопивши її за руку, зістрибнула зі стіни, тягнучи Кару за собою.

— Ходімо. Я знаю, хто розповість нам, де Річард.

Майстерно вишиті килими приглушували кроки. Дві жінки мчали по коридору, освітленому факелами, минаючи темні дверні отвори і напівпорожні кімнати, освітлені теплим світлом масляних ламп. Замок, настільки ж величезний, як гора, що тримала його на могутніх кам'яних плечах, виглядав порожнім і покинутим.

Палац Пророків, де Ніккі провела десятки років, багато в чому був схожий на Замок Чарівників. Тільки Палац населяли сотні самих різних людей — від аббатиси до конюхів. А ще він був притулком чарівників, які проходили там навчання. Замок теж створювався для людей і все ж, тепер він стояв, покинутий усіма, хто колись наповнював його життям. Якщо якесь місце і можна було назвати самотнім, то саме неосяжну безмовну громаду Замку.

Ніккі і Кара бігли щодуху, їх підганяли відданість, любо до Річарда і жах в очікуванні найгіршого. Вони бігли, немов намагаючись обігнати саму смерть, не дозволяючи собі навіть припустити, що Річард загинув. Вони відкидали самі поняття невдачі та безнадії, тому що без Річарда їх світ теж буде мертвий.

Кара злегка пригальмувала, щоб не проскочити поворот, і заковзала по сірих мармурових плитах гладкої підлоги. Ніккі зачепилася за холодні перила із чорного мармуру і побігла вгору по широких гранітних східцях. Темні вікна високо вгорі зяяли, як бездонні чорні діри. Освітлені рідкісними скляними сферами сходи йшли до самої вершини величезної вежі і, здавалися нескінченними. На мить Ніккі здалося, що вона перебуває на самому дні неймовірно глибокого кам'яного колодязя.

Шелест кроків луною розносився по Замку. Немов душі давно померлих людей шепотіли про те, як вони жили тут, прогулювалися по цих коридорах, піднімалися цими східцями, сміялися і любили…

Від божевільних зусиль ломило ноги. В кінці третього прольоту починався широкий коридор, де яскраві вітражі чергувалися з напівколонами з вишневого дерева теплого червонувато-коричневого кольору. Ніккі махнула рукою, вказуючи Карі на правий прохід.

На перетині невеликих переходів, що вели до житлових кімнат, вони зупинилися. Вдалині Ніккі помітила Зедда, який рішуче крокував у їх сторону; за ним, буквально по п'ятах, слідувала Рікка. Старий чарівник виглядав похмурим. Він зупинився, чекаючи, поки жінки подолають відстань, що залишилася.

З виразу їхніх облич Зедд одразу зрозумів, що сталося щось погане.

— Що трапилося?

— Де лорд Рал? — Вимогливо запитала Рікка, різко зупиняючись поруч.

На обличчі Морд-Сіт ясно читалося занепокоєння, а погляд був точно такий же, який був у Кари, коли та виявила, що ейдж не діє. Ніккі помітила, що Рікка, як і Кара, стискає в побілілілому кулаці свою мертву зброю. Зв'язку з Річардом не було.

— Де мій онук? — З болем у голосі запитав Зедд. — Чому він не з вами?

Питання прозвучало як звинувачення, нагадуючи про те, що перед відходом сказала їм Джебр. І про те, що обіцяла тоді Ніккі.

— Зедд, — заговорила Ніккі, — Ми не можемо сказати напевно…

Старий скинув голову з розпатланим сивим волоссям. Проникливий погляд Першого Чарівника, на якому лежала велика відповідальність, звернувся на Ніккі.

— Не треба ухилятися, дівчинко.

Таке звернення могло б в інший час розсмішити Ніккі, не будь ситуація настільки серйозною. Убивчо серйозною.

— Ми були в Сильфіді — поверталися в Замок, — сказала Ніккі, — І на нас напав Звір. Ми не знаємо, де саме, тому що, коли знаходишся в Сильфіді, це визначити неможливо.

Зедд перевів погляд на Кару.

— Звір?

Кара ствердно кивнула.

— І що?

— Не знаю. — Ніккі скрушно підняла руки, намагаючись підібрати слова, щоб описати те, що трапилося. — Ми спробували відбитися… але він схопив нас… у нього руки були, як змії… я намагалася скористатися своїм Хань…

— У Сильфіді?

— Так, але це зовсім не допомогло, хоча я перепробувала все, що тільки могла придумати. Звір просто розкидав нас. Було темно, і ми втратили Річарда. Ми навіть один одного не могли відшукати в цій темряві. Як я і сказала, неможливо визначити, де ти знаходишся, подорожуючи в Сильфіді. Це місце збиває з пантелику — там неможливо нормально бачити і чути. Тому, як ми не старалися, так і не змогли розшукати Річарда.