Сікс пропустила слова королеви повз вуха — її погляд був прикутий до малюнка. Вона схвально кивнула, спостерігаючи, як крейда рухається по каменю.

— Зміни на червону, — тихо підказала відьма Віолетті, після того, як та провела крейдою кілька дюймів по чистій поверхні.

Без заперечення Віолетта змінила крейду на червоний і почала рухати його під кутом від вже намальованої жовтої лінії. Пройшовши половину відстані від зображення Річарда, вона вже без нагадування зупинилася і поміняла крейду на блакитну.

Потім вона зам'ялася і подивилася на Сікс.

— Це вузол? Так?

Сікс кивнула.

— Саме, — пробурмотіла вона, задоволена побаченим. — Саме… тепер по колу і назад, щоб закінчити перше з'єднання.

Віолетта намалювала блакитне коло на кінці червоної лінії, перед тим, як перетнути порожнє місце на гладкій, темній поверхні стіни. Коли блакитний крейда торкнулася однієї з точок на наступній фігурі, королева повернулася назад і намалювала лінію, що йшла від кола до Річарда. Закінчена тріада ліній, намальованих Віолеттою, почала світитися. Блакитне коло засяяло потоком світла, немов маяк, мерехтячий з глибини темного каменю.

Раптово Сікс підняла руку, наказуючи Віолетті зупинитися перед тим, як доторкнутися крейдою до наступної точки в послідовності.

— Що таке? — Запитала Віолетта.

— Щось… не так…

Сікс приклала лице до малюнка, на цей раз, торкаючись щокою лиця Річарда.

— Зовсім не так…

Річард ще раз вдихнув срібну насолоду. Але цього разу до відчуттів чистого екстазу, якими зазвичай супроводжувалося подорож в Сильфіді, домішувалося щось ще.

Він раптом усвідомив, що, подорожуючи в Сильфіді, завжди був чимось стурбований. З іншого боку, ті неприємності якраз і були причиною, по якій йому довелося використати Сильфіду. Але все ж, такого почуття він ще жодного разу не відчував. Це був не страх, швидше смутне, але дуже сильне передчуття біди. І з кожним подихом цей примарний вантаж тиснув на нього все сильніше.

Усередині Сильфіди не існувало зору, губилося відчуття часу, не було ні верху, ні низу. І все-таки була якась подоба почуттів: тут були кольори, виникали і тут же зникали випадкові, ледь помітні тіні. Відчуття польоту і в той же час стан нерухомості в в'язкій порожнечі Сильфіди. Всі ці, такі різні, відчуття зливалися в єдину п'янку суміш… І не було ніякого бажання аналізувати її складові частини.

Переміщаючись крізь срібну сутність Сильфіди, Річард майже перестав турбуватися. І тут відчув дивний легкий дотик до своєї шкіри. Майже непомітне тиск, якого у своїх колишніх подорожах йому відчувати не доводилося. Десь усередині кольнуло і запульсувало неясне побоювання.

Він зрозумів, що дотик реальний — реальніший, ніж те погане передчуття. І пливучи в обіймах Сильфіди, він спробував відокремити відчуття дотику від інших почуттів. Від мирного усамітнення в срібній порожнечі, від ніжної турботи, з якою Сильфіда оберігала його від нестримної швидкості, здатної розірвати людину на частини. Від безтурботності, якою наповнювала його легені вдихувана субстанція, пригнічуючи всі страхи.

Але було щось ще… Те, що він поки не міг виділити і проаналізувати. Щось було не в порядку, жахливо не в порядку. Це турбувало все сильніше, тому що Річард, як не старався, ніяк не міг зрозуміти, звідки знає про це.

Воно точно було, це ледь помітне торкання. На секунду він припустив, що йому все привиділося, але тут же відкинув цю думку. Він насправді щось відчув. Здавалося, десь поруч знаходиться джерело диявольського псування. Все одно, що лежачи на галявині прекрасним сонячним днем посеред буйних фарб польових квітів під ліниво пливучими пухнастими хмарами на яскраво-блакитному небі, вловити раптом, як з дивним ароматом квітів змішується запах гниючого трупа і дзижчання мух. Почуття нескінченного чарівного польоту крізь срібло Сильфіди, тепер змінилося болісним відчуттям зупинки на повному ходу.

Кара залізною хваткою стискала його праву руку. Але Ніккі схопила ліву, мабуть, ще сильніше. Річард був майже впевнений, що вона теж щось відчула. Йому так хотілося запитати її про це, але розмовляти всередині Сильфіди було неможливо.

Розплющивши очі якомога ширше, Річард намагався озирнутися навколо, але все було змазаним і темним. Йому не вдалося розглянути нічого, крім стовпів світла — червоних, жовтих, синіх — які тут і там пронизували туман. Тепер Річарду здавалося, що стовпи перестали рухатися як раніше. Перебуваючи в Сильфіді важко бути в чомусь впевненим. Це було скоріше неясне відчуття того, що щось відбувається, ніж виразне почуття.

Попереду було… щось. І воно переміщувалося, просувалося крізь сріблясту темряву. На перший погляд воно нагадувало тоненькі пелюстки квітки, яка тільки-тільки розпустилася. Потім воно наблизилося, і Річард розгледів, що це, швидше, нагадує численні щупальця, довгі і звивисті. Вони, немов віяло, розгорнулися з центру, якого Річард чомусь ніяк не міг розгледіти.

Річард розгубився, настільки явище було нез'ясовним. Що б це не було, воно наближалося. Здавалося, воно складалося з шматочків скла, зібраного в щось впорядковане. Воно хвилеподібно коливалося, розкриваючись перед ним. Він бачив розкинуті прозорі руки і мерехтячі позаду кольорові колони. Більш дивного явища йому бачити не доводилося. І як не намагався, він не міг усвідомити його до кінця. Немов перед ним була дивна картина, і в той же час не було нічого.