Про всяк випадок, вона постукала ще раз і, знову почувши тишу, повільно натиснула на ручку і здригнулася від несподіванки, коли хтось із іншого боку потягнув двері на себе, вириваючи ручку з її рук, і отвір явив їй білявого молодика із заклопотаним нервовим і невдоволеним обличчям та тривожними оксамитовими очима.

– О-о-о… – мовила Марійка, округлюючи рот, очі та звуки.

Бо перед нею, безумовно, стояв не Він, а хтось немислимий і неможливий. У чорному оксамитовому камзолі, панчохах, панталонах і пом’ятому мефістофельському береті – костюмі початку XVI століття, так само недоречному наприкінці XIX, як і її сукня початку XX.

«Але такого в Києві взагалі не носили! – перелякано відступила вона. – Коли таке носили не в Києві, в Києві вже щосили опробували турецькі шаровари».

– Ме…Ме… Ме… – простогнала Марійка.

– Михайло Олександрович, – відрекомендувався їй Мефістофель. – А ви – Надія? Від Володимира Федоровича? – ствердно й дуже невдоволено сказав він. – Я чекав вас завтра! – його невдоволення стало зрозумілим. – І двері чомусь відчинені… – пробурчав він собі під ніс. – Милості прошу!

Михайло Олександрович відступив, даючи їй пройти, і, минувши темний передпокій, що негостинно вдарив її кованим ріжком якоїсь скрині, Марійка-Надія прочовгала на негнучких ногах до «майстерні професора Орловського» й жадібно обійняла її очманілими очима.

Мольберт, накритий не надто чистою тканиною. Начерки олівцем на стінах, і з-поміж них один, із Гамлетом у такому ж великому та пом’ятому береті, й довгоносою Офелією над ним. Безліч книг і паперів. Фарби, пензлі, олівці. Марійка мимохіть кинула цікавий погляд на балкон «із видом на Дніпро» – але, на своє глибоке здивування, побачила тільки сірі сутінки у вузькій щілині запнутих штор.

«Дощ, чи що, пустився? Дивно…»

На столі стояла вже засвічена лампа.

«Газовий пальник Ауера чи олійна Карселя? Цікаво, який зараз рік? 1880-який»?

Щось тут було не так – не так, як вона собі уявляла. І за секунду Ковальова усвідомила, що саме: всі речі були новими!

Усі осколки XIX – початку XX століття, що дійшли до неї і дбайливо зберігались у музеях «Однієї вулиці», російського мистецтва і в дорогоцінному «Будинку Турбіних», – пожовклі акварелі та фотографії; піаніно з померклим чорним лаком; неправдоподібно вузькі дамські рукавички зі шкіри, що зсохлась, зі зворушливими розрізами та ґудзичками на зап’ястках; втомлені мережива кістяного театрального віяла; облуплені бляшанки з-під чаю і «Конфектъ Каранели» – були згаслими, такими, що бували в бувальцях, пережили бурі століття, речами. Речами із загадковим минулим. І саме з них вона подумки виткала образ того прекрасного часу.

Похмуре XIX століття здавалось їй жовтуватим і злегка потертим, зворушливо-тендітним, як старовинні документи, що розсипаються в руках, вишуканим, як тонконогий чорнильний почерк, із розчерками та «ятями», оксамитово-муарово-мереживним, з ностальгійними приглушеними барвами. І вона виявилась абсолютно не готова до того, що нинішнього 188(?) року папір був білим! А бляшанка «Шоколад и Халва. Г. И. ШИКЪ ВЪ КIЕВЪ Верхiй Валъ № 12», що стоїть на столі, – такою ж недоладною, примітивною і наївною, як бляшанка цукерок «Bisca Roses», що продавалися в рундуку біля її будинку.

– Надія? – квапливо поцікавився молодик.

– …Володимирівна, – спішно мовила вона, вчасно згадавши, що в ті вікопомні часи по батькові величали не лише літніх і начальників.

– Ви… вдова? – його тривожні оксамитові очі зі здивуванням оглянули сумнівний туалет візитерші – єдину річ у цій кімнаті, відповідну щодо міри загадковості, потертості й погаслості її уявленню про «там».

Марійка зіщулилась. Мабуть, «бідна вдова» було єдиним логічним висновком, який людина кінця XIX століття, нехай навіть виряджена в костюм XVI, могла зробити, дивлячись на жінку, одягнену в чорну сукню початку XX, але при тому – столітньої давності.

Хоча, в принципі, вони з ним явно були обоє рябоє.

Вона непереконливо кивнула – так, щоб можна було потім заперечувати. «Надія від Володимира Федоровича» – була чи то нежданим подарунком долі, чи то небезпечною каверзою.

– Що ж… – співчутливо мовив повагом Михайло Врубель, – можливо, я зможу заплатити вам трохи більше. – Він із явною й сором’язливою жалістю подивився на округлі тупі носи її потертих шовкових туфельок. Потім, уже без ніякого сорому, провів несхвальним поглядом по її фігурі – здається, Марійчина щупла іпостась теж викликала в нього неабиякі сумніви. (Не дивно. За канонами тілесної краси кінця століття, з будь-якої «стрункої балерини» можна було викроїти мінімум двох «сухотних» Марійок.)

«Бідна і голодує», – підвела за нього підсумок вона.

– Ви раніше не займалися цим, – сказав він знову-таки ствердно і знову жалісливо.

– Ні, – відповіла Марійка, подумки ціпеніючи.

«Чим ЦиМ?!»

Молодик перевів погляд на її застигле обличчя. Вглядівся в нього пильно і так глибоко, що у Марійки на секунду перехопило подих. Потім рішуче і приречено скривився. Витяг із жилетної кишені срібний годинник цибулиною і, ретельно вивчивши циферблат, голосно защипнув кришку.