– Ще година з чвертю, – буркнув він. – Встигнемо, якщо нашвидку. Як це, однак, недоречно… Надіє Володимирівно, будьте ласкаві роздягтися! – Художник рішуче розстебнув оксамитовий камзол.

– Що? – Надія Володимирівна зацьковано позадкувала, картаючи себе за те, що пішла на поводі у випадку. Протеже Володимира Федоровича виявилася звичайною повією. Точніше, не звичайною, а «напівшовковою». Але від цього Марійці не було легше. – Я чесна жінка! – залопотала вона. – Це, мабуть, помилка! Я… Я… Ви…

Врубель змінився в обличчі й поривчасто зробив крок до неї.

Марійка відскочила й уперлася спиною в стіну, згадавши раптом, що наприкінці життя Врубель збожеволів, та й у молодості вважався диваком.

– Як ви можете? – закричала вона. – Святих у Кирилівській, і в той же час… Та чи знаєте ви, що істинні іконописці місяцями молилися, перш ніж за пензель узятись! – «І правильно вам не дали розписувати мій Володимирський собор!» – хотіла додати вона гнівно, хоча до цього дня щиро жалкувала, що в її найкрасивішому у світі Володимирському геніальному Врубелю доручили тільки орнамент у південному боковому вівтарі.

Але не встигла.

– Ви не зрозуміли! – збентежено виправдався художник. – Невже Володимир Федорович нічого вам не роз’яснив? І ви подумали?.. Боже, який я телепень! Я нині сам не свій. І ви прийшли так несподівано… Я шукаю натурницю! Обличчя! Образ! І Києвицький сказав, що пришле вас, що ви знайома Володимира Федоровича. Я зрозумів, що ви бідуєте і тому згодні позувати. Пробачте великодушно!

Марійка закинула голову, вдивляючись у його відчайдушні та безмежно покаянні очі. Усередині в неї немов лопнув тугий пухир, і стало легко й соромно.

«Боже, яка я дурепа… Ну звичайно ж, він художник. Добре, хоч про Володимирський не ляпнула. Він же так сумував, що йому не дали написати «Надгробний плач». Та, може, він іще й не писав ніякого «плачу», який йому потім не дали…»

– Пробачте, я зрозуміла вас невірно, – сказала правду вона.

Риси Врубеля зовсім незрозуміло просвітліли. Він зніяковіло прошепотів «дозвольте», боязко доторкнувся до її щоки й повернув її голову трохи праворуч. Відсахнувся на крок. Пальці машинально обхопили підборіддя, великий палець зім’яв нервове обличчя, а в очах з’явилося дивне, шукаюче, схвильоване, немов він не наважувався повірити в щось.

– Так, Києвицький мав рацію. Це ви, – мовив він нарешті. – Тепер я і сам бачу це. Спершу не зрозумів, ви були занадто налякані. Але, повірте, ви не повинні боятися мене. Я не зроблю вам нічого лихого. Якщо ви не проти, всього кілька начерків… Мені потрібне ваше обличчя! – попросив він.

– Так, – згідливо затрясла головою Марійка. – Так! Що я маю робити?

Усе складалось якнайкраще! Але річ була навіть не в цьому, а в тому, що від запаморочливої думки про те, що її намалює Сам Врубель і, можливо, повернувшись назад, вона виявить олівцевий начерк свого обличчя в художньому альбомі, що звалився на неї зранку, в Марійки радісно й перелякано залоскотало в животі.

«Аби тільки він не передумав…»

– Я згодна на все!

– От і славно. – Він відчужено всміхнувся, вже поринувши в щось своє, гарячкове і захоплене. – Візьміть сукню там, за ширмою. І тканину на голову треба… – сказав він більше самому собі. – Темну. Щоб як ваша шаль… Прошу вас, Надіє Володимирівно, можете пройти до тієї кімнати, – вказав він їй на прочинені двері. – Не турбуйтесь, я не ввійду.

Збуджена нітрохи не менше за художника, Марійка поквапилася виконати вказівки. Сусідня кімната виявилася спальнею, з дуже аскетичним умеблюванням, без будь-яких претензій на затишок. Залізне ліжко з байдуже заправленою постіллю, табурет і нечисленний одяг, що висів просто на вбитих у стіну цвяхах. Чогось тут було страшенно холодно. Але, відкинувши озноб нетерплячими плечима, Марійка квапливо розплутала свій шовковий пояс і вивільнилась із сукні, боячись не так того, що хазяїн, заглянувши сюди, застане її ню, як того, що він побачить її колготки, ліфчик і труси, що мали такий же стосунок до XIX століття, як і вона сама.

Неслухняними від перезбудження руками – «Боже, невже це відбувається зі мною насправді?!» – натурниця розгорнула виданий ним одяг: довгу сорочку до підлоги вільного пливкого крою.

І це вбрання викликало у неї застрашливу асоціацію:

«Господи, та він збирається писати з мене Божу Матір!»

Вона застигла, притискаючи до занімілих грудей темну сукню Кирилівської Богородиці, не знаючи, як викручуватися з цієї історичної пастки. Лише машинально завваживши, що, позаяк Марію ще не написано, але вже є в планах, зараз 1884, і лампа, напевно, все ж карсельська, і її світло прийняте за нову одиницю освітленості, що дорівнює 7,4 англійської спермацетової свічки…

Ось тільки лампа була їй зараз якраз до лампочки!

Пролунав акуратний стук у двері. Услід за ним – неакуратне і нервове падіння якогось предмета. А за предметом в її кімнату, без стуку і попередження, впав сам художник із застигнутим, перевернутим обличчям.

– Ви… – відчайдушно скрикнув він приглушеним шепотом.

– Ай! – пошепки вискнула Марійка, прикриваючи свою недоречну білизну темним балахоном.

– …не одягнені!!! – В його вигукові був цілковитий відчай. – Бога ради, сидіть тихо – ні шереху, ні звуку. Я вам заплачу, – здавалося, він зараз упаде перед нею на коліна. – Якщо ВОНА застане вас у моїй спальні без туалету…