– Діло до вас є, Ганно, не таке й велике, але діло, - впівголоса каже дядечко, а в чверть ока зирить то на матір, то на батька.

Цей химерний погляд спочатку дивує мене, а потім я теж приплющую очі й так само починаю дивитись на дядечка, як він дивиться на батьків. Тепер неспокійні брови і великі випнуті повіки дядечка більшають, стають зовсім схожими на равликів, що виглянули із своїх хаток.

– Яке ж у вас діло?
– допитується мати.

– Оце ж ви отримали яку не є, але свою дідизну, свою пайку, - дядечко поволеньки-поволеньки, наче з гамана червінці, видобуває з себе слова.

Від цієї мови батько насторожується, а в матері сполохано прокидається надія: а раптом дядько Володимир роздобриться і позичить нам грошей на телицю? Це ж сьогодні, переказували, він бідкався на людях, що ми лишились без хати.

– Скільки тієї дідизни-одна клуня з чотирма вітрами, - зітхнула мати.

Батько зневажливо відстовбурчив підрізані вуса, а мати для нього стулила губи в оборочку: мовляв, і не здумай випускати своє слово. Від цього на батькових очах знов натінились бісики. Але він так зшив уста, наче й не думав їх розтуляти до якогось великого свята.

– Аби це, замість чотирьох вітрів, хоч двоє коней або корівчина була.
– На широкім дядечковім виду промайнуло щось подібне до співчуття. Це ще більш обнадіяло матір, яка і в снах марила своєю корівкою.
– Та все в руці божій.

– І в своїх руках, - не витримав необачний тато, але перехопив від матері такого косяка, що аж пригнувся, неначе від грому.

– І це суща правда, - погодився дядько Володимир і вже в півока поглянув на свої черпакуваті руки, що теж розкошували не в перснях, а в мозолях.
– Так от я й кажу: отримали ви, Ганю, дідизну, а, либонь, і не знаєте, що на вашому городі стоїть моя груша...

Ці слова, неначе обух, приголомшили матір.

"А що я тобі казав?" - очима промовив до неї тато і вже здивовано запитав дядька Володимира:

– Це ж яка ваша груша?

– А у вас їх скільки в городі?
– теж здивувався дядечко, махнув рукою на розчинену браму, за якою стояла крислата груша-дичка.
– Ось ця.

– Чи не скажете, чоловіче, як це на нашій землі виросла ваша груша?
– витрушуються бісики з батькових очей, і не злість, а презирство прокидається в них.

– Просто. Вам, Панасе, може, і невзамітку, що цю грушу садив мій дід.

– Восени чи весною?

– Восени, як тепер пам'ятаю. Тоді саме дощило, а мій дід все примовляв: "Як дощ плаче, то млин скаче". Я пам'яткий, Панасе.

– Чому ж ви, пам'яткий, раніше не згадали про грушу?

– Не було такої нагоди, а сьогодні випала.

– Найшли свою добру годину!
– забринів обуренням журний голос матері.
– Ще від дідової хати вітер не розвіяв порохно!..

– А яке мені діло до чийогось порохна? Кожен шукає свою годину, - це його право! І кожен, скажу вам по правді, добрий тільки для себе. Мировий пожар є мировим, а груша моя, - круто лягає упертість на дядькові щелепи.
– Ну, а коли вам це діло з грушею невпам'ятку, то, може, покликати свідків? То я за шапку і одразу ж до людей.

На віях і устах матері затремтіла печаль:

– Чого ж ви хочете, Володимире, в свою добру годину?

– Зрубати дерево.

– А не діждете цього!
– скрикнула мати, яка радніше б себе, а не грушу підставила під сокиру.

– Чого це не діждусь?
– позлішав дядько Володимир.
– Що я, в бога теля з'їв?

– Я не знаю, що ви їли в бога, а груші не з'їсте!
– скам'яніла в гніві мати.

На перепечених щоках дядька Володимира з'явились перші мідяки рум'янців:

– Іч! Вам, бачу, дармового захотілося? Ви собі прикидаєте: як нова власть потурає вам, то й груша залишиться за вами? Так я теж маю некупований характер: скоріше відхорую, а свого не подарую. От як!

– Чому ж ви раніше не рубали, не катували грушу?
– і біль, і обурення закипали в материнім голосі. Вже одна думка, що нове господарювання почнеться смертю дерева, жахом сповнювала її вселюблячу душу.

– Раніше не квапився, бо мав собі оренду від діда Дем'яна. У мене все по-чесному, у мене кожен цвях знає своє місце.

– Яка ж це була оренда?
– ще надіялась мати, що дядько Володимир не зведе кінці з кінцями.

– Він мав собі грушки на узвар, а мені за це лагодив вози і, пригадуєте, не брав за роботу ні шеляга.

– Це правда?
– глянув батько на запечалену матір.

– Правда, - зітхнула вона.

– От бачите!
– аж підріс дядечко і глянув угору на горобця, що мостився залізти під стріху.
– Сам бог бачить, що я чийогось не хочу.

– Невже ваша рука підніметься на родюче дерево, на його цвіт і плід?
– звернулась мати до сумління гостя.
– Це ж така краса, коли груша на всю вулицю цвіте, що прямо - ой!..

Дядькове сумління обізвалося іще кількома копійками рум'янців: