Люба, оминувши нору, обережно опустилась на коліна, приклала вухо до землі й зашепотіла:

– Ось тут слухай - вони якраз під нами вилежуються.

– Ти ж звідки знаєш?

– Вухо розшукало місце... О, чуєш?

– Ні.

– Міцніше притискайся до землі. Чуєш?

– Не знаю.

Земля обзивалась до мене не то шарудінням, не то попискуванням, і все одно страх як цікаво було прислухатись до її таємниці, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.

А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так - народжується в темряві і гине в темряві? От кому ніяк не позавидуєш.

– Наш дядько Сергій ще минулої осені хотів убити борсука на жир, а тато не дали, і дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на світі ні борсука, ні його діток? Правду кажу, Михайлику?

– Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах від революції.

– Він і тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пізнього вечора залишився тут, ми б побачили усіх борсученят. Вони такі смішні. Повилазять з нори і принюхуються до всього, навіть до місячних плям, наче вони пахнуть.

На старій, оброслій скрипухом березі зацокала вивірка. Люба підвела голову догори, розшукала цікавого звірка, посміхнулась і сказала:

– Добридень, білочко.

Звірок ворухнув ушима і, дивлячись на неї, спустився нижче.

Але на галявинці, вигойдуючи на спині човники вух, з'явився заєць-переліток. Вивірка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущі.

– Свій свого злякався, - добряче посміхнулася дівчинка і вже сказала чиїмись словами: - Нема згоди ні між людьми, ні між звіриною.

Потім ми побігли до тієї кислиці, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як і торік, збудувала таке дрібне гніздечко, що мусила і вдень і вночі тримати хвіст на повітрі. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гніздо, але не злетіла з нього.

– Вона мене пізнає, - тихцем сказала Люба, і ми позадкували назад.

– А чого тут, навколо стовбура, стільки битого скла лежить?

– Це я накидала, - з гордістю сказала дівчинка.
– А перед ним ще й жаливи натрусила.

– Для чого?

– Ніби не догадуєшся?

– Ні.

– Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку, уже до самого гнізда добиралась. А бідна пташка сидить на яєчках і не тікає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка - і по гадині, і по гадині...

– Ти?
– вражено подивився на Любу, на її й зараз розгніване од згадки обличчя.
– І не злякалась?

– Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки і дорослі бояться. Після цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повинні жити.

– От молодець!

– А хіба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?

– Це ж якого - чумацького?

– З рибою і димом, - засміялась Люба.
– Мій куліш навіть тато хвалить. Хочеш?

– Не хочу.

– І чим тебе частувати?

– Нічим.

– Ти чогось, Михайлику, сьогодні невеселий? Може, дома незгода чи гризня?

– Є чим журитись людині, - спливало своє, і все посмутніло в мені, і навіть бджоли сумніше заспівали над різнотрав'ям.

– Що ж у тебе, Михайлику?
– одразу пожалісніло Любине смагляве обличчя, пожаліснів вузлик губ, а ямка під ним заворушилась.

– Ет, і говорити не хочеться.

– А ти скажи, - може, полегшає.

– Маю, дівчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гніздо, - повторюю мамині слова.
– Перша журба - нема людської хати, друга - стоїть наша земелька перед торгом, а третя - лежить невідома дорога, мов горе.

– Невідома дорога?
– зажурилась Люба, зажурились її тінисті вії і притемніли очі.
– Куди ж вона лежить, Михайлику?

– Далеко-далеко.

– Далі Вінниці?

– Що там Вінниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсім нема ні дерев, ні лісів.

– Ой, лишенько!
– аж скрикнула дівчина.
– Як же там люди без лісів живуть?

– Живуть, позвикали.

– А чим вони палять?

– Кураєм, соломою.

– І як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.

– Хіба ж я хочу? Це все тато надумав.

– Попроси гарненько його.

– Мама вже й сльозами просила.