— Пане шефе, ви мені сказали «на одній нозі» — тому мене вже немає…

— Ти не чоловік, а гадина! Гадина, яку я пригрів біля серця, чуєш? — крикнув Філіпчук до місця, на якому мить тому стояв молодий Завадка.

Бронко Завадка вважав за велику моральну кривду для себе той факт, що не мав змоги познайомитися з товаришем з ЦК. Хлопчисько вбив собі в голову, що чоловік під кличкою Зелений — це правдоподібно Вечір.

Перший, на кого наткнувся Завадка після своєї поїздки у Станіслав, був Юлько Скиба.

— Слухай, який Зелений з себе?

— Можеш погратулювати мені. Я — офіційний коректор «Волі Покуття». Логічно? На сто процентів правдоподібно. Тюрма відчинила мені очі й вилікувала від комуністичної недуги. Боюся, що ще мій старий захоче перепроситися зо мною. Забавно, що? «Устаткувався, волоцюга». «Набрався розуму». Я, між іншим, Броник, дурне тоді плів про «Кутики господині», а як без такої рубрики грати у відкриту? Я, між іншим, схвально дивлюся на таку максимум легальну газету.

— Таж ти заперечував разом з Дувідом! Ти ж говорив, що в твоїй макітрі не вміщується!

— А може, то Дувід заперечував? А я вважаю, що така максимум легальна газета — це перш за все штаб.

— А ти будеш начальником штабу?

— Ні, офіційним редактором буде старий Завадка.

— Щоб я зрадів від такої новини, не можу сказати…

— Штаб. Революційний штаб. Серйозно. Думаю, що правильно ставлю питання. Під цей час партія повинна орієнтуватись у своїх теперішніх і потенціальних кадрах.

— Ти хочеш знати, хто революційно настроєна молодь? Тож слухай, Скибко: вся молодь, за винятком куркульських та попівських синочків на селі й націоналістичних молодчиків по містах.

— А от і брешеш. Серед націоналістичних молодчиків є і чисті серцем хлопці, тільки нема кому їм очей відкрити.

— Зате ти Америку відкриваєш. А чому ти не працюєш з ними?

— Забавно! А звідки ти знаєш, що я не працюю? Скажу тобі… я навіть сидів якийсь час з одним з них. Цікавий такий. Не піддавався теоретичній пропаганді. Прагнув усе на практиці перевірити. Називався Маркіян. Тобі, чуєш, не здається, що це ім'я пахне ладаном?

— Може, по якійсь далекій асоціації…

— Дурниці! Я люблю точність. Тюрма привчає до великої точності. Щось ніби як монастир. Числиш, наприклад, скільки день має минут. Скільки місяць годин. Колосальні цифри виходять.

— А який він з себе?

— Хто?

— Я питаю тебе про зовнішність Зеленого.

— А, Зелений. Високий. Вузьколиций. Щуплий. По-польськи тонкогубий. Ти чого скривився?

— Невже ж?

(Вечір ані вузьколиций, ані тонкогубий, мабуть, і не високий).

— Я подумав, — Бронко знайшов привід, аби відвести Юлькові думки від себе, — що відносно малий процент українців-інтелігентів у комуністичному підпіллі… Таких недоуків, як ми з тобою, я не числю. Невже ж поляки прогресивніші в цьому відношенні, прогресивніші за нас?

— Забавно, який ти скорий до висновків. Ти просто не знаєш, як стоять справи. Я сам знаю одного письменника. Галичанин. З бойків. Не вилазить з тюрми. Сидів я теж з одним доктором філософії з Тернопільщини. Комуніст-філософ — здорово?

— Так.

— І тому я кажу: ми замало знаємося. Розумію — конспірація! Але — в біса! — треба знати свої морально-політичні ресурси чи ні? Броник, ти знаєш… ти змужнів за цих сім років! Ти, напевно, вже ніколи… не будеш у такій добрій чоловічій формі, як тепер… А ти знаєш, як у злодійському жаргоні називається тюремний одяг? Дубова кора.

Бронко дивився на правильне, ультрапропорційне обличчя Скиби й думав мимохіть, що у зрілому віці не пасує чоловікові аж така регулярність рис. Либонь, справжня мужськість жадає для себе й елемента диспропорції як одного з проявів чоловічого бунтарства проти усталених канонів. Хоч би це були й канони красоти. Зате Бронко міг би без великої напруги фантазії уявити собі Юлька чотирилітнім хлопчиком з золотистою гривкою над небоподібними очима. В тому віці солодкава регулярність рис на своїм місці.

— Та ти скажи нарешті, який Зелений з себе?

— В нього довгі пальці… гарні, мигдалевої форми нігті… ти не уявляєш собі, як у тюрмі тужиться за красним…

— А взагалі… який він… так?

— Чого ти присікався? Яке значення може мати тут вигляд людини? Він — інтелігент. Вольове підборіддя. Проникливий, я сказав би, може, й холодний, але розумний-розумний погляд. А зрештою, не це найважливіше. Приїжджає людина і відслоняє завісу, яка відгороджує Наше від широкого світу. І що я бачу? Я питаюся тебе, що я бачу? Треба бути лєцтим [68] ідіотом, щоб самому раніше не побачити цього. Нашівська організація — яке щастя! — просто-напросто каригідний виняток. Революція, кажу собі, старий ідіоте, революція не йде, а біжить! Броник, що лише не твориться на білім світі! У відродженій Польщі уряд пацифікує польських селян! А розправи поліції з польським робітником у Кракові, Торуні, Познані, Красноставі? Капітально! Горендально! [69] По містах і селах Польщі відбуваються масові виступи солідарності робітників і селян… в захист народної Еспанії. Ідуть мітинги за негайну ліквідацію Берези Картузької! За повну амністію для політв'язнів! За повернення політичної еміграції в Польщу! Бунт! Майже революція у краю! Проти генеральської диктатури — Народний фронт! Уряд з страху забороняє з'їзди хліборобської молоді… Розв'язує масові організації польських учителів… ліквідує театр сатири! Це вже зовсім забавно! А ще… почекай… а ще… Ти пригадуєш собі, з яким патріотичним запалом збирали польські діячі на льоп? [70] Просто на вулицю не можна було показатись, щоб не прикололи тобі літачка. А тепер — ти здаєш собі справу з того, що твориться? — польська авіація успокоює тих же патріотів! Народ стільки років боровся в неволі за свою державу, а тепер — це просто неймовірно… одне слово… колосально забавно — піднімає бунт проти неї. Скорий поїзд, чуєш, Броник, мчить у революцію, а ми, нашівці, сіли на дрезину й хочемо наздогнати його. Забавно! Експрес і дрезина!