Мохобородько у відчаї шукав якоїсь вагомої відповіді, щоб незнайома жінка дала йому спокій і облишила свій намір. Але нічого путнього не спадало на думку, і тут замість друга в розмову з незнайомкою втрутився Муфтик.

— Від самотності часто буває безсоння, — почав він. — Я вірю, що й у вас трапляються безсонні ночі, оскільки ви самотня людина, як зауважили на початку.

— Це правда, —зізналася жінка. —Безсоння справді дошкуляє мені.

— Ось бачите, — вів далі Муфтик. — Однак річ у тому, що Мохобородько спить лише просто неба, на чистому повітрі. Так що вночі ви не змогли б гомоніти з ним, і безсоння, як і раніше, докучало б вам Півчеревичок умить зрозумів, куди Муфтик спрямовує розмову, і скрикнув:

— Мохобородько навіть у номері люкс не може склепити очей і на ніч іде спати на подвір’я!

— Хіба? — жінка здивовано підняла брови. — Чудернацька звичка. Та від будь-якої звички можна по-| збавитися.

Тим часом Мохобородько оговтався.

— Я все-таки не полишу своїх друзів, — рішуче сказав він. — Ми всі втрьох належимо одне одному ділимо як радощі, так і турботи.

— Дуже красномовно сказано, — похвалив Муфтик і змахнув з ока жалісливу сльозу.

Півчеревичок теж був зворушений відданістю Мохобородька.

— Наш славний Мохобородько справжній, надійний товариш, — мовив він і, обернувшись до незнайомки, додав: — Так що вам доведеться все-таки роздобути собі інше собача. Або, наприклад, цього… морського лева, чи як його…

Жінка явно образилась.

— Не вам, юначе, мене повчати, — мов шмагонула вона Півчеревичка. — Краще ворушіть своїми, пальцями, а не меліть язиком. Заведу собі морського] лева чи навіть морську гадюку — це принаймні вас аніскілечки не стосується.

— Вибачте, будь ласка, — квапливо заспокоїв її Муфтик. — Я переконаний, що Півчеревичок і не думав своїм зауваженням завдати вам прикрощів. Я, наприклад, з величезною радістю намалював би морського лева. Та, на жаль, мені не пощастило вивчитись на художника, так що хоч-не-хоч це залишається просто мрією.

Розважливі Муфтикові слова вплинули.

— Мрії ніколи не зашкодять, — вже зовсім м’яко сказала жінка. — І особливо мрії конче потрібні самотнім людям.

Потому вона встала з крісла, поправила перед дзеркалом зачіску й тихо мовила:

— Тепер я піду. До побачення, мої любі.

— До побачення, — відповіли хором кумедні чоловічки.

Двері відчинились і зачинились. Більше гостя не з’являлася. Друзі мовчали. Та раптом знову задзвонив телефон, так само різко й несподівано, як і минулого разу.

— Це кімната кумедних чоловічків? — запитав незнайомий жіночий голос.

— Це кімната мрій, — одповів Півчеревичок. І поклав трубку.

Мохобородько лежав на готельному подвір’ї під бузковим кущем.

Настала ніч і принесла з собою спокій. У ресторані готелю замовкла музика, і на вулицях теж запанувала тиша — ні деркотіння автомашин, ні людських голосів. Одне за одним згасали в готелі вікна. І в номері люкс на тринадцятому поверсі вже не горіло світло. В темній небесній безодні мерехтіли зорі.

Усе, здавалось, було добре, але Мохобородьку не спалося. Перевертався з боку на бік, намагався віднадити тривожні думки й лежати непорушно — нічогісінько не допомагало. Ще гірше стало, коли після опівночі зійшов уповні великий жовтий місяць. Ще Увечері, перш ніж влягтися спати, Муфтик закотив свого фургончика на подвір’я готелю, і тепер, коли місячне сяйво відбивалося у фарах, вони блимали неспокійно й неприємно, наче двоє величезних злих очищ.

Мохобородька охопив дивовижний щем, але він ніяк не міг пояснити його причину. Адже для занепокоєння не було ніяких підстав. Попереду — жадана відпустка. Рано-пораненьку вони виїдуть з міста і вирушать до теплого моря. І, велемовно кажучи, вони там, у морі, змиють із себе цей тягар слави, що зараз із такими клопотами тисне на них. Тож усе гаразд. Але сон не приходив.

Що робити?

Мохобородько згадав мудрий засіб від безсоння і почав лічити про себе:

— Один, два, три, чотири… — рахував він і при цьому міцно заплющувався, —…дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять…

І хто відає, можливо, перегодом лічба й принадила б сон, якби Мохобородько раптово не згадав, як Півчеревичок у номері люкс лічив про себе телефонні дзвінки.

Так-так, ця телефонна розмова! І ця жінка! А що, як безсоння передалося від неї? Адже незнайомка бідкалася, що потерпає від безсоння…

Миттю сон геть запропав, нібито й не було ніякої лічби. Так-так, ця жінка! Подумати лишень! Вона хотіла забрати його до себе! Повинна була забрати! І хотіла його тримати замість цуцика! Чи не в цьому причина його збентеження? Адже його вважають мало не звірятком!