Доктор Ґотард прийняв мене, стоячи посередині кімнати. Був він чоловіком низького зросту, з широкими плечима та чорним заростом.

— Ми отримали Вашу депешу ще вчора, — сказав він, — і послали на станцію санаторний коч, але Ви приїхали іншим потягом. Що ж, залізничне сполучення у нас не найкраще. Як Ви себе почуваєте?

— Батько ще живий? — запитав я, втупившись стурбовано у його усміхнене обличчя.

— Природно, що живий, — сказав він, спокійно витримавши мій пристрасний погляд. — Звичайно, у межах, обумовлених ситуацією, — додав він, змруживши очі. — Ви, так само добре, як і я, знаєте, що з точки зору Вашої родини, з перспективи Вашої вітчизни — батько помер. Це абсолютно невідворотно. Ця смерть кидає певну тінь на його тутешню екзистенцію. — Але сам батько про це не знає, не здогадується? — запитав я пошепки. Він потряс головою з глибокою переконаністю. — Будьте спокійні, - відповів Доктор Ґотард притишеним голосом, — наші пацієнти не здогадуються, не можуть здогадуватися…

— Увесь трюк полягає в тому, — додав він, готовий продемонструвати механізм фокусу на відповідно налаштованих пальцях, — що ми відклали минулий час. Ми тут спізнюємося на певний часовий інтервал, величину якого неможливо окреслити. Все зводиться до найпростішого релятивізму. Батькова смерть, яка спіткала його у Вашій вітчизні, ще не стала реальністю тут.

— У такому разі, — сказав я, — батько помирає, або ж перебуває при смерті…

— Ви мене не розумієте, — відрік Доктор Ґотард тоном поблажливої нетерплячости. — Ми відновлюємо тут минулий час в усіх можливих видозмінах, а отже і можливістю вилікуватися. — Тримаючись за бороду, він з посмішкою розглядав мене. — Але зараз Ви напевне хочете побачитися з батьком. Як Ви й розпорядилися, ми зарезервували для Вас друге ліжко у батьковій кімнаті. Я Вас відведу.

Як тільки-но ми вийшли у тьмавий коридор, Доктор Ґотард перейшов на шепіт. Я зауважив на ногах у нього повстяні пантофлі, такі ж, як у покоївки.

— Ми даємо нашим пацієнтам змогу подовгу спати, заощаджуючи їхню життєву енергію. Зрештою, вони тут і так не мають ніякого кращого заняття.

Під якимись дверима він затримався, приклавши пальця до уст. — Увійдіть потиху — батько спить. Лягайте також і Ви. Це найкраще, що Ви зараз можете вчинити. До побачення. — До побачення, — прошепотів я, відчуваючи, як під саме горло підкочується шалене серцебиття. Я натиснув на клямку, і двері подалися самі, вони відхилися безборонно, як уста уві сні. Я увійшов досередини. Кімната була напівпорожня, сіра й нага. На звичайному дерев'яному ліжку під невеликим віконечком, на пишній постелі лежав мій батько і спав. Його глибоке дихання видобувало з надр сну цілі поклади хропіння. Здавалося, що уже вся кімната вимощена тим хропінням від підлоги до стелі, але нові припаси усе прибували й прибували. Зворушений до глибини душі, я дивився на схудле, здрібніле батькове обличчя, цілковито поглинуте зараз працею хропіння, обличчя, яке у глибокому трансі, покинувши свою земну оболонку, десь на найдальшому березі сповідалося у своєму бутті урочистим переліком хвилин.

Другого ліжка не було. Від вікна тягнуло пронизливим холодом. І груба холодна.

Тут не надто турбуються про пацієнтів, — подумав я собі. — Таку хвору людину віддано на поталу протягам! І, здається, ніхто тут не прибирає. Товстий шар пилюки встеляв підлогу, вкривав нічну шафку з ліками та склянкою вистиглої кави. На буфеті лежать собі стоси тістечок, а пацієнтам дають саму чорну каву замість чогось поживного! Але, у порівняні із благоденством повернутого навспак часу, це, звичайно, дрібниця. Я поволі роздягнувся і вслизнув до батькового ліжка. Він не прокинувся. Лише його хропіння, вочевидь, доп'явшись надмірних висот, понижчало на октаву, відмовившись від пишномовности своїх декламацій. Воно стало нібито приватним хропінням, хропінням для власного вжитку. Я обтиснув навколо батька перину, затуляючи його, наскільки це можливо, від холодного протягу з вікна, і невдовзі заснув поряд із ним.

Коли я прокинувся, у кімнаті панували сутінки. Батько сидів, уже одягнений, біля столу і пив чай, умочуючи в ньому глазуровані сухарики. Він мав на собі ще нове, чорне вбрання з англійського сукна, куплене останнього літа. Його краватка була зав'язана трохи недбало.

Побачивши, що я не сплю, він з милою посмішкою на поблідлому від хвороби обличчі сказав: — Я сердечно втішений, що ти приїхав, Йосифе! Що за несподіванка! Я почуваю себе тут так самотньо. Щоправда, у моєму становищі гріх нарікати, я зазнав куди гіршого, і якщо би чоловік прагнув витиснути facit з усіх пунктів… Але годі про це. Уяви собі, одразу ж першого ж дня мені тут подали чудову filet de boeuf з грибочками. Це був пекельний шмат м'яса, Йосифе. Я тебе якнайсерйозніше попереджаю — якщо тут тобі коли захочуть подати filet de boeuf… Досі відчуваю у животі вогонь. І пронос за проносом… Я зовсім не міг дати собі ради. Але маю для тебе новину, — продовжував він. — Не смійся, я винайняв тут приміщення для крамниці. Авжеж. І вітаю себе з цією ідеєю. Я, знаєш, нестерпно нудився. Ти просто не уявляєш, що за нуда тут панує. А так принаймні маю приємне заняття. Знова таки, не уявляй собі жодних пишнот. Де вже там. Приміщення значно непоказніше, аніж наша давня гамазея. Просто буда у порівнянні з нею. У нашому місті я б соромився такої ятки, але тут, де ми мусили настільки попустити наші претензії — чи ж не так, Йосифе?.. — Він болісно засміявся. — Та й отак якось живемо. — Мені стало прикро. Я соромився батькового збентеження, бо й він помітив, що трохи неправильно висловився.

— Бачу, ти ще не цілком прокинувся, — сказав він трохи згодом. — Ще трохи поспи, а потому відвідаєш мене у крамниці, — правда ж? Я, власне, туди поспішаю, щоб глянути як рухаються справи. Ти не маєш поняття, як важко було з кредитом, з якою недовірою ставляться тут до старих купців, до купців з порядним минулим… Пригадуєш крамничку оптика на ринку? Отож, відразу поряд біля неї наша крамниця. Шильди ще немає, але й так втрапиш. Помилитися важко.

— Що то Ви, батьку, виходите без пальта? — спитав я занепокоєно.

— Мені його забули запакувати, уяви собі, — я не знайшов пальта в скрині, але мені його зовсім не бракує. О, цей лагідний клімат, о, ця солодка погода!..

— Візьміть, батьку, моє пальто, — наполягав я. — Конче прошу — візьміть. — Але батько уже наклав капелюха, махнув мені рукою і вислизнув із кімнати.

Ні, сон мене уже не брався. Я відчував, що відпочив… і зголоднів. Я з приємністю пригадав заставлений тістечками буфет й почав одягатися з думкою, як то собі догоджу розмаїтими ґатунками тих ласощів. Першість, без сумніву, віддам яблучному пісочному пирогові, але не забуду і про чудовий бісквіт, начинений помаранчевими шкоринками, який я там бачив. Я підійшов до дзеркала, щоб зав'язати краватку, але його поверхня, немов сферичний рефлектор, зачаїла мій образ десь у глибині, вируючи каламутною глибінню. Даремно я намагався регулювати відстань, підходив, відходив — жодне відображення і не збиралося вигулькувати з пливкої сріблястої імли. «Треба попросити інше дзеркало,» — подумав я собі та вийшов із кімнати.

У коридорі було зовсім темно. Враження урочистої тиші посилювала слабенька газова лампа, що блакитним промінцем горіла на розі. У цьому лабіринті дверей, фрамуг і закамарків я ніяк не міг пригадати собі, де вхід до ресторану. «Вийду-но до міста, — подумав я собі з раптовою рішучістю. — Поїм десь там. Може знайду яку добру кондитерську».

За брамою мене овіяло важке, вільготне й солодке повітря особливого місцевого клімату. Хронічна сіризна атмосфери поглибшала ще на кілька відтінків, отож день просвічував крізь неї, мов через жалобний креп.