Я не міг намилуватися оксамитною, соковитою чорнотою найтемніших ділянок, гамою пригаслої сіризни плюшевих попелищ, яка перебігала пасажами приглушених тонів, зламаних натисканням клавіші — о, цей ноктюрн пейзажу. Густе й брижисте повітря облопотіло моє обличчя м'якою плахтою. Воно було нудотно-солодкаве, як перестояна дощівка.

Знову цей шум чорних лісів, що повертається сам до себе, глухі акорди, які хвилюють простір вже поза межею чутности! Я опинився на заґумінках Санаторію. Озирнувся на високі мури вигнутого підковою будинку головного корпусу. Усі вікна були зачинені чорними віконницями. Санаторій міцно спав. Я поминув браму із залізних штахетин. Збоку біля неї стояла небачених розмірів порожня собача буда. Мене знову поглинув і пригорнув чорний ліс, я простував тихою глицею крізь його сутінки навпомацки, немов із заплющеними очима. Коли трохи розвиднілося, між деревами вималювалися обриси будинків. Ще кілька кроків — і я опинився на просторому міському майдані. Дивна, оманлива подібність до ринку нашого рідного міста! Як подібні, по суті, усі ринки на світі! Мало не однаковісінькі будинки й крамниці!

Тротуари були майже безлюдні. Жалобний і пізній поблиск невизначеної пори мрячив з неба неокресленої сіризни. Усі афіші й вивіски легко читалися, проте я б не здивувався, коли мені хто сказав, що то глибока ніч! Тільки декілька крамниць були відчинені. На інших жалюзі були уже напівприспущені, їх поспіхом замикали. Міцне та бурхливе повітря, повітря п'янке й багате поглинало подекуди частину краєвиду, змивало, немов мокрою губкою, двійко будинків, ліхтар, шматок тильди. Інколи важко було розклепити повіки, що западалися через дивну недбалість чи сонливість. Я почав шукати крамничку оптика, про яку згадував батько. Він говорив про неї, як про щось мені відоме, немов покликаючись на мою обізнаність у місцевих стосунках. Чи ж він не знав, що я тут уперше? Без сумніву, йому плуталося в голові. Але чого ще можна було очікувати від батька, лише наполовину реального, батька, котрий жив настільки умовним, відносним, обмеженим численними пересторогами життям! Шила в мішку не сховаєш — треба було багато доброї волі, аби визнати за ним певний різновид екзистенції, адже це був жалюгідний сурогат життя, залежний від поблажливости загалу, від того « consensus omnium », з якого він черпав свої кволі соки. Було зрозуміло, що тільки завдяки солідарному погляду крізь пальці, колективному заплющенню очей на очевидні й разючі вади такого стану справ, це жалюгідне, про людське око, життя хоча б на мить могло втриматися у тканині реальности. Його міг би похитнути найслабший спротив, а найлегший подмух скептицизму доконав би його. Чи міг Санаторій Доктора Ґотарда забезпечити батькові цю тепличну атмосферу зичливої терпимости, уберегти від холодних подмухів тверезости й критицизму? Просто диво, що при такому загрозливому, проблематичному стані справ батько все ще так добре виглядав.

Я зрадів, угледівши вітрину цукерні, заповнену бабками й тортами. Мій апетит ожив. Я прочинив скляні двері з табличкою «морозиво» і увійшов до темного приміщення. Там пахло кавою і ваніллю. З глибини крамниці вийшла панночка із обличчям, розмитим сутінками, і прийняла замовлення. Нарешті, раз на довший час, я зміг-таки досхочу наїстися прекрасних пончиків, які я вмочував у каву. У темряві, у вирі танцюючих арабесок присмерку, я поглинав нові й нові тістечка, відчуваючи, як вирування темряви втискається мені під повіки, з хихотінням опановує мої нутрощі своїм теплим пульсуванням, мільйонним роєвищем делікатних доторків. Нарешті вже тільки прямокутник вікна світився сірою плямою у цілковитій темряві. Надаремне я стукав ложечкою по поверхні стола. Ніхто не з'являвся, аби взяти належне за трапезу. Я залишив на столі срібну монету та вийшов на вулицю. У сусідній книгарні ще світилося. Крамарі займалися сортуванням книжок. Я запитав про батькову крамницю. «Це наступне приміщення поряд з нами», — пояснили мені. Послужливий хлопчина навіть побіг до дверей, аби мені показати. Портал — скляний, вітрина ще не готова, завішана сірим папером. Вже від дверей я з подивом зауважив, що крамниця повна покупців. Мій батько стояв за лядою і, постійно слинячи олівця, додавав позиції довгого рахунку. Добродій, для якого готувався цей рахунок, схилившись над лядою, посував вказівним пальцем за кожною доданою цифрою і стиха рахував. Решта відвідувачів мовчки приглядалися. Батько глянув на мене з-за окулярів і сказав, зупинивши пальця на позиції, до якої щойно дійшов: — Тут тобі якийсь лист, лежить на столі між паперами. — І знову занурився у підрахунки. Тим часом крамарі відкладали куплені товари, загортали їх у папір, обв'язували мотузками. Полиці тільки частково були заповнені сукном. Більша їх частина все ще була порожня.

— Чому Ви собі не сядете, батьку? — заспитав я стиха, зайшовши за ляду. — Ви зовсім на себе не вважаєте, а такі ж хворі. — Він заперечливо підніс долоню, мовби дистанціюючись від моїх наполягань, і не припинив рахунку. Вигляд у нього був дуже мізерний. Видко було, як на долоні, що тільки штучне збудження, гарячкова діяльність підтримують його сили, віддаляють ненадовго мить повного заламання.

Я пошукав на столі. Це був радше пакет, аніж лист. Калька днів тому я написав до книгарні у справі певної порнографічної книжки, і ось мені її надіслали аж сюди, уже встигли знайти мою адресу, а точніше адресу батька, котрий щойно відкрив свою крамницю, якій бракувало шильди і фірмового знаку. Що ж, дивовижна організація розвідин, дивогідна вправність обслуговування! І такий незвичний поспіх!

— Можеш почитати собі ззаду, у конторі, — сказав, незадоволено поглядаючи на мене, батько. — Сам бачиш, що тут бракує місця.

Контора за крамницею була ще порожня. Крізь скляні двері туди потрапляло трохи світла з крамниці. На стінах висіли пальта крамарів. Я відкрив листа і при слабкому світлі від дверей почав читати.

Мене повідомляли, що потрібної мені книги, на жаль, немає на складі. Розпочато її пошук, але, не випереджуючи його наслідків, фірма тим часом дозволяє собі надіслати мені, без жодних зобов'язань, певний товар, щодо якого передбачалося моє безсумнівне зацікавлення. Далі йшов заплутаний опис розкладного астрономічного рефрактора великої потужности та з масою переваг. Заінтригований, я видобув з конверта цей інструмент, зроблений з чорної церати або цупкого полотна, складеного пласкою гармонікою. Я завжди мав слабість до телескопів, отож почав розсувати багаторазово складену оболонку інструмента. Закріплюваний тонкими прутиками, у моїх руках розбудовувався велетенський міх телескопа, порожня буда якого витяглася на довжину цілої кімнати, лабіринт чорних комірок, довгий комплекс камер обскур, вбудованих одна в одну до половини. Це було щось на кшталт довгого авта з лакованого полотна, якийсь театральний реквізит, що імітував за допомогою легкого паперового матеріалу та цупкого тику масивність дійсности. Я зазирнув у чорну вирву окуляра і побачив, як у глибині ледь маячать обриси подвір'я з боку фасаду Санаторію. Зацікавившись, я глибше втиснувся у задню комірку апарата. Тепер у полі зору далекогляда я міг стежити за покоївкою, котра з тацею в руках ішла напівтемним коридором Санаторію. Вона повернулася й посміхнулася. «Чи бачить вона мене?» — подумав я собі. Нездоланна сонливість затягувала мої очі імлою. Я, власне, сидів у задній коморі далекогляда, наче в салоні автомашини. Легкий порух двигуна — і ось апарат зашурхотів лопотінням паперового метелика, а я відчув, що він рухається разом зі мною і звертає до дверей.

Немов велика чорна гусениця, далекогляд в'їхав у освітлену крамницю — багаточленний тулуб, здоровенний паперовий тарган з імітацією двох ліхтарів попереду. Покупці з'юрмилися, сахаючись від цього сліпого паперового дракона, крамарі широко прочинили двері на вулицю, і я поволі виїхав цим паперовим авто, поміж шерегами відвідувачів, котрі осудливими поглядами проводжали цей, правду кажучи, скандальний виїзд.

Отак воно й живеться у цьому місті, і час минає. Більшу частину дня ми спимо, і то не лише у ліжку. Ні, щодо цього ми не надто вибагливі. У цих краях будь-де та в будь-яку пору дня людина готова солодко переспатися. Чи то поклавши голову на столик у ресторані, чи то в бричці, а навіть настоячки дорогою, в сінях якогось будинку, куди вона ненадовго навідується, аби віддатися хоча б на мить невідпорній потребі сну.

Прокинувшись, очманілі ще і хиткі, ми продовжуємо обірвану було розмову, прямуємо далі обтяжливим шляхом, котимо вперед заплутану справу без початку й кінця. Як наслідок — десь дорогою мимохіть губляться цілі проміжки часу, ми втрачаємо контроль за тривалістю дня і врешті перестаємо на ній наполягати, без жалю відмовляємося від кістяка безперервної хронології, сторожко наглядати за якою нас колись призвичаїла погана звичка та клопітка щоденна дисципліна. Ми давно пожертвували цією безупинною готовістю рахувати відбутий час, тою пильністю у вилічуванні до мідяка зужитих годин — гордощами та пихою нашої економіки. Ми давно капітулювали, зрікшись кардинальних цнот, щодо яких не знали колись вагань і не припускалися хиб.

Проілюструємо цей стан речей кількома прикладами. Певної пори дня чи ночі — вони відрізняються тільки ледь помітним нюансом неба — я прокидаюсь біля балюстради містка, що провадить до Санаторію. Присмерк. Я мусив, знемагаючи від дрімоти, довго мимоволі мандрувати містом, перш ніж доволікся, смертельно втомлений, до цього містка. Не можу сказати, чи весь час у дорозі мене супроводжував Д-р Ґотард, котрий стоїть зараз переді мною, завершуючи якісь міркування виведенням остаточних висновків. Захоплений власним красномовством, він навіть бере мене попід руку і тягне за собою. Я йду разом з ним, і, ще до того, як ми перетнули громохкі дошки містка, вже знову сплю. Крізь заплющені повіки мені ледь видно виразну жестикуляцію Доктора, усмішку в глибині його чорної бороди, і я марно намагаюся зрозуміти цей чудовий логічний викрутас, цей остаточний козир, яким він тріумфально завершує аргументи, завмерши з розведеними руками. Не знаю, як довго ми ще ідемо отак поруч, заглибившись у сповнену непорозумінь розмову, коли певної миті я остаточно очунюю. Доктора Ґотарда вже немає, зовсім темно, але це тільки тому, що мої очі заплющені. Я розплющую їх і усвідомлюю, що знаходжуся у ліжку, в моїй кімнаті, до якої не знати яким робом потрапив.