— Ілля...

Не витримавши, кинулася вперед і обійняла хлопця за шию. Його неслухняне волосся лоскотало щоку, зрадницькі сльози, з’явившись, як завжди, несподівано, потекли по щоках.

— Ілля... Я... — так тихо шепотіла, що сама себе майже не чула.

Він мовчки обійняв Аріяну у відповідь. Сильно і одночасно бережно.

— Адже ми ще побачимося?

— Я ж тобі обіцяв, що поверну додому… — ледь чутно прошепотів їй на вухо.

Тихі кроки почулися позаду, повернулася Ядвіга Гордіївна.

— Аріяна, вже час...

Дівчина відчайдушно уткнулася Іллі в плече. Він на мить ще міцніше обійняв її і відпустив.

— Ти йди, чекай коло переходу в печері, я — слідом.

Сльози котилися і котилися по щоках.

Чому вона не знає, що сказати? Чому Ілля дивиться таким же сумним поглядом і мовчить?

— Спасибі... — чи то прошепотіла, чи то сказала про себе і, піддавшись миттєвому імпульсу, стала на пальчики, легенько торкнулася губами його губ і, вже не обертаючись, метнулася в перехід.

Розділ 11

По той бік була пітьма. Легкий переляк, що щось пішло не так, минув, як тільки зрозуміла, що тут всього-на-всього ніч. Блакитне мерехтіння було єдиним світлом у бездонному мороці печери. Вона була вдома... Радість повернення і гіркота розставання незбагненно змішалися... Так хотілося плакати... Від щастя... І від печалі...

Розгублено дивлячись крізь сльози в бік виходу, Аріяна чекала. Ядвіга Гордіївна трохи затримувалася, та ось пролунали гучні кроки по дну кам’яної печери.

— Зараз друга година ночі. Нам варто обговорити деякі речі перед тим, як ти потрапиш додому, тому ми зачекаємо з твоїм поверненням до ранку. Побудеш у мене.

Спалахнув яскравий ліхтарик і освітив вхід печери. Аріяна судорожно зітхнула, витираючи сльози зі щік.

— Я знаю, тобі сумно... Такі події залишають виразний слід у свідомості. Та це — вже минуле, — археолог підійшла до дівчини і обійняла її. — Не плач. В житті багато ще буде розставань, але і багато зустрічей.

— Я більше не побачу Іллю?

Аріяна спитала так тихо, що заледве сама себе почула. Ядвіга Гордіївна погладила її по волоссю.

Шлях з лабіринту запам’ятався погано. Йшли повільно, світло двох місяців і зоряного неба не стільки допомагало, скільки ускладнювало рух, до невпізнання перетворюючи навколишні скелі, що відкидали криві, лякаючі тіні. Малюк, котрого несла Ядвіга Гордіївна, був тихий і спокійний. Може, змучився, а може, розумів, що повернувся. Аріяна йшла слідом, вдихаючи нічну прохолоду, а насправді все ще відчуваючи теплоту того дня, солодкий смак щастя. Вона йшла, а за нею невидимим шлейфом тягнулися чарівні спогади.

Ось уже і лабіринт позаду, звивиста доріжка підвела до хатинки археологів. Добре, що в ній жила тільки Ядвіга Гордіївна. Увійшовши всередину, господарка запалила яскраве штучне світло, від котрого Аріяна заплющила очі. Пройшовши крізь зал з експонатами, опинилася в коридорчику з кількома зачиненими дверима. Нереально.

— Тобі — направо. Там і душова є, думаю, ти захочеш освіжитися. Залиши речі, я кину їх до прання і принесу тобі щось замість піжами.

Залишившись одна, Аріяна знесилено опустилася в м’яке крісло, що відразу пристосувалося до її габаритів. Здавалося б, це саме крісло повинно бути незвичним після стількох днів у майже спартанських умовах, та ні, воно було як старий, перевірений друг. Так би і сидіти, ні про що не думати... Але надто багато думок...

— Ти ще не роздягалася? А я тобі футболку принесла і чаю попити. Візьми.

Стрепенувшись, Аріяна підняла погляд на Ядвігу Гордіївну, яка щойно увійшла. Археолог кинула одяг на ліжко і піднесла гаряче горнятко, з якого підіймалася пара. Дівчина заперечливо похитала головою.

— Я наполягаю, щоб ти випила.

Аріяна знехотя ковтнула. Видно, вже відвикла від звичайного чаю, смак здався їй неприємним.

— Зайду через пів годинки, коли ти будеш вкладатися спати.

Дівчина згідно кивнула, поставила напівпорожнє горнятко на тумбочку і змусила себе піднятися. Під струменями гарячої води трохи розслабилася, їй захотілося спати. Дивно, адже ТАМ тільки день, вона не так давно прокинулася. Натягнувши свіжу футболку, почала звично промацувати кишені джинсів і сорочки перед пранням. В одній із них виявила заколку-гребінчик... Даринчин. Це ж треба, вона скористалася нею вчора, щоби сколоти волосся, і, мабуть, машинально запхала до кишені. Що тепер з нею робити? Передати з Ядвігою Гордіївною? Поки краще покласти в тумбочку, а то загубиться.

От і все. Ні, ще ні. Вивертаючи джинси навиворіт, побачила, що в одній із кишень щось є. Зовсім тонке, як папір, тому одразу не помітила. З цікавістю розглядаючи витягнене незрозуміле щось, Аріяна намагалася згадати, звідки воно могло взятися в її кишені. І загадала: консентія. Її дав їй Ілля в той злощасний день, коли вона мало не потонула в озері. Наказував пожувати, а вона не стала. Зовсім забула, що запхала до кишені. Цікаво, яка вона на смак? Виявилося — гірка. Сама не розуміла, нащо вирішила спробувати. Гіркота стікала до горла і зливалася з гіркотою на душі. І як же спати хочеться! Очі просто злипаються. Кинувши речі в купу коло крісла, стомлено дотягнулася до ліжка і, згорнувшись калачиком, стулила повіки. Спогади нахлинули без попередження. Дівчина то посміхалася їм, то сумно зітхала, в напівдрімоті їй почало здаватися, що вона все ще ТАМ... На пухнастій, білій галявині...