Шрифт:
— Стривай! Адже один із листів підписано ініціалами «С. В.» Чи це не власник казино Сегундо Вер-тьєнтес?
— Цей теж навідувався до неї.— Макейра посунувся на сидінні і кинув на мене проникливий погляд.— Гадаєте, саме котрийсь із цих той, кого розшукуєте? — спитав.
— У всякому разі, в кожного з них був мотив,— відповів йому я, подаючи йому знак, щоб рушив.—
Мотив — ось перша підойма злочину... вона ж їх шантажувала.
— Ви ще не сказали мені, до котрого з них поїдемо зараз,— звернувся він, натискуючи на газ.— Хоч зараз, правда, не дуже слушний час для візитів... я хочу сказати, для візитів такого роду. Чи не краще б вам призначити їм по телефону зустріч в якомусь зручному місці? А що... настрахаєте їх листами, й вони поприбігають до вас.
Автомобіль вийшов на широкий проспект — Тридцять першу авеніду, але я цього не помічав, бо роздивлявся Макейрове обличчя. Одна половина його осміхалася, а друга — не виказувала будь-яких емоцій. Я вже не сумнівався, що Сусаннин шофер був людиною незвичайною. Ми проїхали тунель, машина йшла далі. За рестораном «Потін» Макейра запитливо глянув на мене, але я не дав ніякого розпорядження. Я курив, заглиблений у свої думки, й все ще не знав, що ж мені робити. Коли повернули на вулицю Ель, наказав зупинитись біля ресторану «Кармело». Зайшов до бару й замовив одне пиво. Попросив також телефонний довідник. Знайшов у ньому Карлоса Сото Падуа. Набираючи номер, попивав маленькими ковтками пиво. Дзвінки були уривчасті. Чекаючи відповіді, я розмірковував, у яку небезпечну гру встряв. Адже всі фаворити чарівної Сусанни були вельми впливові люди. Голос жінки урвав мої міркування. Відразливо поскімлюючи, вона допитувалася, хто говорить.
Я мало не втратив витримки і вже збирався бовкнути щось непристойне, як раптом пролунав чоловічий голос.
— Це сеньйор Падуа? — з полегшенням спитав я.
— Саме він,— відповіли на тому кінці проводу.— Чи не можна дізнатись, хто ви такий, чорт забери, і чого вам треба в таку пору?
Перед тим як відповісти, я сьорбнув іще пива. Якщо судити по голосу, цей Падуа був, мабуть, товстопузий і йому вже перейшло за п'ятдесят.
— Я маю дещо розповісти вам з приводу смерті Сусанни. Вас це цікавить?
— Як ви сказали? — Його тон відразу став конфіденціальним, а голос настільки змінився, що мене вже пройняв сумнів, чи справді він такии старии і товстопузий.
— Я не маю наміру повторювати, сеньйоре Падуа,— сказав я з відразою.
— А я вислухувати дурниці,— мовив той, не підвищуючи тону.
Після такої відповіді логічно було чекати, що він кине трубку, проте цього не сталося. І я відчув, що він уже в мене в руках.
— Очікую вас рівно за годину в кабаре «Сьєрра», сеньйоре Падуа.— Він запротестував, та я, незважаючи на це, нахабно провадив далі: — Вам не важко буде знайти мене. Я сидітиму за столиком, на якому не буде квітів.
Він усе ще протестував, коли я поклав трубку. Допивши пиво, я вийшов.
— У «Сьєрру»,— наказав Макейрі.
— Куди? — Обличчя його набрало ніби здивованого вигляду, але я вже втратив охоту стежити за ним.
— У кабаре «Сьєрра»,— повторив я.
— Добре,— сказав шофер,— але ж це те саме, що піти до Центрального парку опівдні. Втім, ви знаєте, що робите,— додав він, знизавши плечима.
— «Сьєрра» — чудове місце,— зауважив я, не маючи особливого бажання сперечатися, та Макейра мене вже не слухав.
Пославшись на те, що запах троянд викликає в мене , алергію, наказав прибрати з мого столу вазу з квітами. Від естради я перебував на достатній відстані й, сидячи у півтемряві, мав дуже зручну позицію: хотів споглядати на Алісію так, щоб вона мене не бачила. Я замовив один дайкірі, і в цей час заграв оркестр. У залі запанував веселий настрій, хоч сам я занепокоєно оглядався довкола себе. Ось музика скінчилася, і публіка, що танцювала, повернулась до своїх столиків. З'явилась Алісія. Вона проспівала пісеньку, яку я неодноразово чув з її вуст без зайвих свідків. Особливо гарно виходив у неї речитатив. Як то бувало й раніше, я відчув її ніжність і чутливість, немовби мені адресовані, хоч вона і не могла мене бачити. Після Алісії вийшов якийсь клоун, котрий потішав публіку каламбурами. Його змінили кілька мулаток, що виконали вихровий ритмічний танок.
Їхні тіла несамовито звивалися в такт ударам бонго [5] .
О, що то були за мулатки! Коли за моїм столиком з'явився Падуа, публіка вже знов танцювала. Він і не намагався приховати своє здивування.
— Ви? То це ви? — пробурмотів.— Ви, либонь, відчайдушна людина!
Я всміхнувся, відчуваючи цілковите задоволення. Падуа справді-таки виявився товстопузим і мав десь під п'ятдесят. Втім, де в чому я помилився: всупереч моїм припущенням він виявився зовсім не похмурою людиною.
5
Б о н г о — кубинський ударний музичний інструмент.
Майже весело Падуа звернувся до мене:
— Будь ласка, говоріть стисло. Я вигадав своїй дружині не дуже переконливий привід, щоб піти з дому.
Я пильно вивчав його бронзове обличчя. Він був із тих метисів, котрі розжилися на гроші; таких чимало порозводилося в нас... А втім, він нізащо не був схожий на метиса. Я почав без ніяких передмов:
— Продаю одного листа, сеньйоре Падуа. Листа, якого ви написали Сусанні.
Він закурив, злегка всміхаючись. А випустивши дим, вишкірив зуби, позирнув на мене. Пари, що танцювали, вже встигли повернутися на свої місця, а Падуа все ще дивився на мене. В його погляді годі було шукати якихось емоцій.