Шрифт:
— Випустіть мене тут,— звелів я шоферу, полишивши Вертьєнтеса без відповіді,— і не затримуйтесь, коли я вийду.
— Ну, як? — поцікавився Макейра, тільки-но я сів до нього в машину.
— Та ніяк,— відповів я. — Вертьєнтес у неділю не був на Кубі.
— В такому разі... ви на тому ж місці, з якого починали.
— Майже...—промовив я пошепки, щоб не зізнаватися в своїй цілковитій поразці.— Либонь, нам слід було б перекусити трохи. Підшукайте безпечне місце.
— Чи до вподоби вам сніданок по-креольськи на околиці міста? — запропонував Макейра.
— Мене влаштовує будь-яке місце, де нас не потурбують,— відказав я, стенувши плечима.
— Я знаю таке...— запевнив він,— кафе «Оазис».
Під час сніданку ми з Макейрою багато про що
побалакали. Він невимушено розмовляв на різні теми,
хоч і давалися взнаки серйозні прогалини в його освіті. Як він сам пояснив, свою різноманітну обізнаність набув завдяки своїй професії і неабиякій допитливості. Може, саме допитливість і змусила його сказати мені:
— Я вже майже ладен повірити, що ви не вбили Сусанну. Але в такому разі яким вітром вас завіяло того вечора до її будинку?
— Уявіть собі, Макейро: службові справи!
Макейра щиро осміхнувся, виразно випнувши порожевілі вилиці.
— Ви багато чого досягнете, Аресе, — зауважив,— Такий вже ви потайний.
Поки Макейра очікував мене в машині, я кинув монетку в щілину телефону-автомата і подзвонив до Рамераля. Відповіла служниця. Сеньйора Рамераля не було вдома. Напевне, сказала, він у магазині. В якому магазині? «Арагонець», відповіла вона, що на вулиці Крістіни.
Коли ми добулися до «Арагонця», я мав нагоду ще раз оцінити смаки Сусанни. Магазин займав цілісінький квартал, і можна бути певним: коли вже й тут не було якихось рідкісних виробів, то їх не знайти й в усій Гавані.
Ліворуч од входу, відокремлена бильцями, містилась контора. Там, схилившись над друкарськими та лічильними машинками, працювало кілька службовців під наглядом сеньйора Рамераля, котрий спостерігав за ними із заскленого кабінету, розташованого на півповерха вище.
— Сеньйор Рамераль чекає на вас нагорі, сеньйоре,— прошепотів хлопчик, якого я посилав із запискою.— Підніміться цими сходами,— додав, показуючи, якими саме сходами можна дійти до кабінету.
Рамераль сидів мертвотно-блідий, проте був набагато люб'язніший, аніж під час нашої першої зустрічі. Він запросив мене сісти, і я жестом подякував йому за увагу. А вмостившись, нахабно збрехав:
— Отже, сеньйоре Рамераль, відбитки на пачці сигарет збіглися з відбитками на келиху, що стояв на столику у Сусанниній спальні. Що ви на те скажете?
Рамераль схопив олівець і заходився нервово малювати на папері якесь листя. Відтак підвів очі й, замислено кусаючи губи, свердлив мене поглядом наполоханого звіра.
— Ви маєте рацію,— зрештою визнав він,— це я перебув той день із Сусанною,— важко зітхнув він.— Але я не вбивав її!
Я вивчаюче дивився на нього — казав Рамераль правду чи надто майстерно брехав.
— О якій годині ви пішли з її будинку?
— Приблизно о шостій.
— Вона сказала вам, що чекає когось іншого... чи дала зрозуміти?..
— Не знаю,— відповів він, покусуючи борідку,— нелегко було дізнатися, про що думала Сусанна. Вона вміла маскувати свої справжні наміри.
— Хто залишався в будинку, коли ви пішли?
— Опріч Сусанни, тільки служниця.
— Ім'я служниці?
— Вона називала її Каїтою.
Я пригадав повідомлення газет і ще уважніше вглядався в його блакитнуваті очі.
— Ви стали на слизький шлях, Рамералю,— мовив я, обвинувачуюче піднісши палець угору.— В своїх, свідченнях представникам влади ця служниця твердить, що перед тим, як вона полишила будинок, Сусанна гостей не приймала.
Рамераль підвів полохливий погляд, судорожно поворушив губами, зціпив зуби.
— Це шантаж,— процідив.
— Хто шантажує вас? Служниця?
Він ствердно кивнув головою.
— Ну й публіка... Що ж, які господарі, такі й слуги.
— А про лист, якого ви мені показали...— Тут Рамераль раптом умовк і підвівся. Його розгублений погляд уже нишпорив десь поверх моєї голови.— Хто?.. — почав було він, і я також повернувся на своєму стільці, ховаючи за силуваною посмішкою панічний страх: сходами підіймалися до кабінету двоє поліцейських.
Сліп було діяти блискавично. Я враз усе зважив, забачивши, що здатний учинити єдино можливе: проломити скляну стіну кабінету — за нею ж був магазин. Так і зробив.