— Я б не став цього робити на вашому місці, сеньйоре Apec.

Я позирнув на його маленький пістолет і перепитав:

— Apec?

Очі його рішуче блищали.

— Так,— відказав він,— коли я бачу в газеті чиєсь обличчя, вже ніколи не забуваю його.

Я знизав плечима і одягався далі. Рівас підійшов до столика і взяв мій гаманець.

— Такий уже я нещасливий,— побідкався йому,— мене переслідують люди з чудовою пам'яттю.

— Щодо мене, я й миті не завагався,— зізнався Рівас.— Тільки побачив вас, одразу й здогадався — хто ви.

— Чудово, сеньйоре фізіономіст,— насмішкувато мовив я. — Ну, то що?

Він стенув плечима.

— Особисто мене цікавить тільки це, — промовив він, помахуючи гаманцем.

— Ну й добре. Заберіть його собі!

— Я й не думав просити у вас на нього дозволу,— кинув він оком на гаманець,— та, однак, мені приємно, що ви такий доброзичливий.

Я нахилився і пов'язав у клунок своє старе вбрання.

— Що робити з цим? — спитав я, показуючи йому клунок.

Він удруге стенув плечима.

— Мене цікавлять тільки грошики,— відповів, знову помахуючи перед моїми очима гаманцем, і в якусь мить,— надзвичайно щасливу для мене,— повторив ту саму дурницю, що й раніше: пожадливо зосередив погляд на гаманці.

Я шпурнув у Ріваса клунок з одягом і стрибнув на нього. Постріл похмурою луною відгукнувся в маленькій кімнатці. Я крутонув йому зап'ясток, змусивши випустити з рук зброю. Очі його одразу втратили блиск, а погляд виказував панічний страх. Я розрядив його пістолет, висипавши всю обойму йому на живіт, він зігнувся і, пойнятий жахом, тулив обличчя руками. Потім я садонув його в щелепу. Рівас знепритомнів. Я сунув «люгер» у кишеню і прихопив свій гаманець.

— Так чи інакше, треба ж заплатити вам за послуги,— мовив я, кинувши на брудне простирадло ліжка десять песо, і вийшов, полишивши Ріваса качатися у власній блювотині.

При вході стояв хлоп'як і стурбовано позирав на мене.

— Це твій батько? — спитав я.

Він заперечливо захитав головою.

— Тоді радій! Візьми ось ці двадцять песо і пошукай собі іншу роботу; тут тобі не личить працювати.

Він обдарував мене вдячним поглядом і повернувся до прилавка. Я вийшов на вулицю. Вже сутеніло.

Китайський шиночок на вулиці Монте, куди я зайшов, був такий же брудний, як і Рівасова кав'ярня. Сьорбаючи якусь відразливу на смак бурду, яка йменувалася супом, проглянув газету, куплену по дорозі в кіоску. Одне повідомлення мене порадувало: Алісії вони вже дали спокій; але те, що я прочитав далі, мало не викликало в мене судому. Заголовок був такий : «Убивця Сусанни намагався позбутися коштовностей».

Далі було: «Сьогодні вранці невідомий намагався продати коштовності, вкрадені в будинку сеньйори Сусанни Діас де Арройо, торговцеві старожитностями сеньйору Віпьфредо Батлеру. Сеньйор Батлер, який відмовився придбати ці незаконно привласнені речі, дав поліції словесний опис, який збігся з портретом відомого авантюриста Хуглара Ареса, котрий, як гадають, і вбив сеньйору Діас».

У повідомленні було ще чимало дурниць, які дали нагоду посміятися, хоч мені було не- до сміху. Справа ставала все більше заплутаною. Зашморги змови все тугіше затягувалися навколо моєї шиї. Я згорнув газету і запитав себе, чого це Батлер узявся торочити поліції очевидну брехню. Які б не були його мотиви, Батлер, безперечно, заслуговує на мій візит до нього. Я взяв телефонний довідник і розшукав у комерційному відділі перелік магазинів, що займаються продажем старожитностей. Батлерів магазин містився на вулиці Сан-Ніколас, у китайському кварталі. Я занотував номер в своєму записнику і вийшов з цього жалюгідного шиночка.

Було вже близько десятої вечора, коли я простував тротуаром навпроти Батлерового магазину. На розі зупинився і непомітно озирнувся.

На цій частині вулиці містились заклади найрізноманітнішого гатунку, включаючи такі, де за товар правили жіночі ласки. Кілька разів пройшов вулицею. В цей час кількість перехожих, яких була сила-силенна в цьому кварталі, ще не дійшла свого апогею. Втім, збудженість, яка панувала навколо, все посилюючись, давала уяву, чому китайський квартал був найпринаднішим місцем Гавани у другій половині ночі.

В якомусь смердючому туалеті я перевірив набої у своєму «люгері».

Потім перетнув вулицю і натиснув на дзвоник Батлерового будинку.

Двері трохи прочинилися, і крізь щілину показалось якесь китайча.

— Чого базаєте? — запитало й відразу ж, нібито чекало на мене, запросило: — Плоходьте, сеньйоле Алес.

Я всміхнувся: моя популярність перевищила всі сподівання.

— Дякую, Чінь-лі,— відповів я цілком серйозно.

— Моя не є Чінь-лі,— запротестувало китайча,— моя є... моя є...