— Коли б я жив навіть тисячу років,— відповів йому,— ніколи не забуду такого із життя свого. Так, як і кожний день, пробутий у в'язниці, назавше залишив слід у моїй пам'яті.

— Продовжуйте, Аресе,— мовив лейтенант.— Ми підіб'ємо підсумки після того, як розповісте все до кінця.

Тільки ми прибули до відділка, як почалася гра, якої мені протягом кількох днів щастило уникнути. Гра ця приносила мені дуже сумнівне задоволення, і почалася вона з обережного промацування мене. Напруженість гри поступово зростала. Багато разів мені повторювали ті самі запитання. Поліцейські схожі були на зграю вовків, які почергово клацають зубами.

— Ваше ім'я?

— Хуглар Apec.

— Вік?

— Тридцять років.

— Рід занять?

— Приватний детектив,

— Чому ви вбили Сусанну Діас?

— Я її не вбивав.

— Що ви робили в її будинку в неділю ввечері?

Я стиснув зуби, щоб не вилаятися. Яких зусиль мені коштував спокій! Уп'ятдесяте, немов папуги, повторювали вони це саме. І я детально повторював їм ту саму розповідь. Вона була лише часткою правди. Однак пропуски я не заповнював брехнею. В такий спосіб уникав можливих суперечностей. А мені будь-що потрібно було із самого початку непорушно дотримуватися своєї версії, бо інакше на мені поставили б хрест. Я не згадував ані Батлера, ані Падуа. Зате сенатор і Рамераль фігурували в мене на першому плані. Якщо вони жадали уникнути скандалу — нехай самі заладнують справу, як можуть. Моя турбота була саме про те.

Тим часом «вовки» не занепадали духом. Одні йшли спочивати, а згодом поверталися зі свіжими силами, щоб змінити інших. Запитання майже не змінювались. Спочатку мені було нудно. Потім — стомливо. Зрештою почало дратувати. А перед ранком, коли мої припухлі повіки важили вже по цілій тонні, я дійшов до відчаю. Я забувався, і мені здавалося, що всі запитання ставить той самий голос, хоч насправді знав — це не так: вони ж чергувались. Кожен сідав на однаковій відстані од мене, говорив однаковим тоном, і я вже їх усіх не розрізняв. Тоді вони трусили мене за плечі, примушували ходити. При цьому робили мені спокусливі пропозиції на зразок: «Чом би вам не зізнатися і не піти спати?»

Вони прагнули, щоб я зірвався. І я зірвався. Вибухнув брутальною лайкою і з останніх сил накинувся на них, аж доки мені добряче не затопили в щелепу. В мене підломилися ноги, і вперше за день я спочив.

Наступного ранку вони поводилися трохи пристойніше. Дали мені грінок з маслом і кави з молоком. Потім клацання зубів відновилося. Першим допитував той, хто видавав себе за старшого. Цей тип, Гастон на ім'я, мав більше віспин на обличчі, ніж є вибоїв на Центральній автостраді. До того ж він виконував роль поліцейського з пристойними манерами.

— Навіщо ви вбили Сусанну Діас, Аресе? З метою пограбування?

— Знов те таме. Господи! Та нікого я не вбивав. І не крав нічого.

— Чим же ви пояснюєте наявність ваших кривавих відбитків у квартирі вбитої?

— З мене зле пожартували. Я пішов туди, щоб вилучити листи свого клієнта, а там хряпнули мене по голові.

— Як ім'я вашого клієнта?

— Сенатор Грегоріо Рамірес.

— Послухайте, Аресе. Знов ті самі побрехеньки? Змініть пластинку. Сенатор вас і знати не знає.

— Це він так сказав?

— Аякже! Ми його допитували.

— Приведіть сенатора сюди. Нехай скаже це мені.

— Для детектива ви надто наївні, Аресе. Невже ви гадаєте, що сенатора республіки можна доставити до відділка лише тому, що вам так заманулося?

— Так, я вже втямив, що набагато корисніше лизати йому зад.

— Не заговорюйтесь, Аресе.— Тут я одержав першого ляпаса.— Досі ми з вами поводились добре.

Коли мене хто просто вдарить, я можу відповісти на той удар, а можу й стриматись. Але на ляпас я не можу не відповісти. І ніколи не міг. Я й не збирався діяти інакше в мої тридцять років. Розмахнувся і затопив кулаком у його пику, переорану віспою. Останнє, що я побачив, була тоненька цівочка крові — точилася з його рота. Зграя вовків накинулась на мене, і відразу ж усе огорнулось мороком.

Прийшов я до пам'яті в одиночній камері. Тут принаймні панував спокій. Кинув оком на годинник: він показував третю, мабуть, після полудня. Я закурив і влігся на тапчан, щоб поміркувати. Минув якийсь час, і раптом заходить сенаторова дочка, супроводжувана двома поліцаями. Одним із них був Гастон. Він вказав на мене пальцем і запитав:

— Це та людина, котру ви найняли, щоб одержати листи?
–

Вона, вся тремтячи від переляку, зробила ствердний жест. Я зрозумів її переляк: на моїй фізіономії було, либонь, більше синяків, аніж віспин на Гастоновому обличчі.