"Якщо він щось скаже, хоч на мить спиниться, я спробую викласти все, що думаю. Хай буде, що буде! Я повинен розповісти Капітанові, повинен!"

Та Ернан Раміро, мабуть, не помітив Олеся. Його невидющий погляд сковзнув далі. Бліде обличчя було застиглим, як гіпсова маска. Капітан був занурений в роздуми, для нього зараз наче нічого й не існувало, крім власних думок. І юнак не наважився нічого сказати…

Та хіба ж можна сподіватися, що він згодиться вислухати? А коли б і згодився, що важитимуть для нього слова хлопця, якого він із жалості залишив при собі?.. Ні, в таку можливість трудно було повірити. І все ж таки…

Олесь визирнув з каюти. В коридорі немає нікого. Капітан, мабуть, зараз відпочиватиме. До кабіни, де чергує біля пуль7 та Валенто Клаудо, він найближчим часом не повернеться, тим більше, що в нього поранена рука. Валенто, милий Валенто, хоч ти й відмовився тоді говорити, але ж не може бути, не може, щоб і на тебе це не впливало! В тебе щире серце, ти добрий, чесний і чутливий, нам треба, конче треба поговорити з тобою, саме з тобою!

Тихими кроками Олесь пройшов коридором і зазирнув крізь прозорі двері кабіни керування.

Ось він, Валенто, у своєму незмінному синьому комбінезоні, той самий Валенто, який так лагідно схилявся над ліжком Олеся і весело, щиро розмовляв з ним, утішав і підбадьорював юнака в тяжкі години, коли Олесь був таким безпорадним. Валенто, дорогий, не відмовся й зараз бути таким самим другом, ти ж не міг змінитися, як Капітан! А якщо ти й справді так любиш Капітана, як говорив, тоді й тобі мусить бути боляче, тоді й ти мусиш без побоювань зробити все для того, щоб вплинути на Капітана, який помиляється, незважаючи на свій світлий розум…

Валенто озирнувся. На його широкому обличчі з’явилася радісна посмішка.

— Олесю, ти? — мовив він. — Заходь, заходь.

Юнак увійшов. Він не знав, з чого починати. Звичайно, значно краще було б, коли б ця розмова виникла якось сама собою, під час тих невимушених дружніх розмов у маленькій каюті, які так любив Олесь і де так легко говорилося про все. Але годі й думати про дозвілля в цій напруженій обстановці, коли на кожному кроці чекають небезпеки, коли навколо робиться таке, що страшно й згадувати.

— Щось у тебе, хлопче, такий змучений вигляд, — мовив Валенто Клаудо, приглядаючись до Олеся. — Чи не занедужав ти, часом? Май на увазі, на це я згоди тобі не давав. Ану, кажи, в чому річ?

Ет, навіщо думати про якісь там підходи, підготовки! Чи не краще почати одразу, отак, як кидаються в холодну воду, аніж вагатися і притупцьовувати на березі, боязко пробуючи ту воду?.. І Олесь кинувся.

— Я не хворий, Валенто. Мене мучать роздуми. І я хочу поговорити з тобою.

— Про що?

— Про те, про що ми недавно вже розмовляли… після сутички «Люцифера» з "Сан-Себастіаном". Тоді я говорив тобі…

Валенто Клаудо, нахмурившись, перервав юнака:

— Так, і тоді ж я просив тебе…

— Ти сказав, щоб я не запитував тебе про такі речі, — не дав йому закінчити Олесь, який відчував, що вже не може спинитись: йому конче, конче треба було зламати опір свого друга. — О, я все пам’ятаю! І ти знаєш, з того часу я не Запитував тебе.

— Дуже мало було "того часу", — похмуро зауважив Валенто.

— Але ж скільки подій відбулося! — вигукнув Олесь. — І я не можу, не можу більше мовчати! Коли б Капітан не був такий відлюдний, коли б він не відгороджувався від мене тим погордливим мовчанням, коли б він не вдавав, що навіть не помічає мене, я сказав би йому сам. Але це неможливо. І так само неможливо мовчати далі! Якщо ми з тобою любимо і поважаємо Капітана, ми не маємо права мовчати, Валенто! Ти ж сам чув, що він говорив по радіо? Він погрожував усім саме так, як погрожують…

— Замовкни, Олесю! — суворо сказав Валенто Клаудо.

— Ні, я не замовкну! — палко заперечив юнак. — Я мушу сказати тобі те, що думаю. Спростуй, доведи, що я неправий, коли зможеш… І не кажи, будь ласка, що я не маю, мовляв, права судити Капітана, що я невдячний або ще щось! Я люблю і поважаю Капітана, ти знаєш це, Валенто. Коли б мені було байдуже, я нічого не казав би. Але в тому-то й річ, що мені не байдуже, мене все це мучить і не дає спокою… а тебе хіба ні, Валенто?

Клаудо не відповів, вдивляючись в екран.

— Ага, ти не можеш заперечувати, бо й сам бачиш, відчуваєш, як і я! — наче зрадів Олесь. — Валенто, милий, я пам’ятаю, як Капітан і вся команда «Люцифера» виходили тоді до могили розстріляних фалангістами патріотів… І пам’ятаю все те, що ти розповідав мені про життя й долю Ернана Раміро… Тоді я готовий був поклонитися Капітанові, такий він був благородний, вищий від усіх, надзвичайний! А тепер? Що сталося з ним? Тепер він оголосив себе мстивим диктатором, який сіє навколо смерть! А за що він воює? Ти скажеш, повториш його слова: він хоче помститися і має на це право! Він хоче знищити Фернандеса і його поплічників. А ким він сам стає, не помічаючи цього? Таким самим диктатором! Це так, Валенто; так! Він сам сказав це сьогодні. А ти мовчиш? Ти ж говорив мені, що ти республіканець, Валенто. Твої друзі померли в боротьбі проти Фернандеса. А тепер що виходить? Ти допомагаєш іншому диктаторові, Валенто?.. І мовчиш?..