Олесеві думалося, що така людина, як Ернан Раміро, яка втратила в своєму житті всіх близьких, мусила полюбити, як живу істоту, своє дивовижне творіння, напівфантастичний «Люцифер». Фалангістська поліція завдала шкоди "Люциферові", в якому для Ернана Раміро скупчилося все те, що залишалося для нього від щасливого минулого, в чому він знайшов для себе відраду і новий зміст життя. Це ще більше розлютило Ернана Раміро. І тоді Сивий Капітан вирішив, що й він мусить вжити зброю! Роздратований і розгніваний, він прийняв на себе роль месника, який має помститися фалангістам за все-все. А що далі розгорталася боротьба, то більше Ернан Раміро втрачав свою звичну стриманість, владу над собою. Він розпалювався більше і більше. Спробувавши могутність своєї зброї на ділі, Сивий Капітан наче сп’янів і кинув думати про все, крім помсти фалангістам. Ця думка цілком оволоділа ним, і вів, захоплений нею, дійшов зрештою до того, що оголосив себе фактичним диктатором.

Так уявляв собі Олесь те, що сталося з Ернаном Раміро. Міркування юнака допомагали зрозуміти ту разючу зміну, яка сталася з Сивим Капітаном. Зрозуміти — так, але не примиритися з тією зміною! Надто-бо вже поважав Олесь свого рятівника, надто багато симпатій викликав у нього Ернан Раміро, щоб можна було лишатися спокійним, стороннім у цій справі! А що ж робити?..

Тільки одне: як чесна людина, Олесь зобов’язаний допомогти Капітанові зрозуміти те, чого той, засліплений гнівом, не помічає. Хай Капітан спочатку, можливо, і не схоче прислухатися до таких слів. Але все одно треба зробити це! Він зрозуміє, він замислиться, він побачить, що обрав помилковий, безперспективний шлях! Але як, яким чином підійти до Капітана, умовити його вислухати те, що так палко хоче сказати йому Олесь?..

Юнак сидів на своєму вузенькому ліжку, опустивши голову й обхопивши її руками. Він не помічав, як Марта вже кілька разів намагалася привернути його увагу, але даремно. Та ось Олесь підвів голову і сам подивився на Марту, мов збирався щось у неї спитати.

— Щось вирішив, Алексо, нарешті? — лагідно спитала вона.

— А звідки ти знаєш, що я вирішував якесь питання? — здивувався юнак.

— Не так важко догадатися, коли людина сидить чи не півгодини мовчки, про щось міркує і при тому не звертає ніякісінької уваги на тебе, — посміхнулася Марта. Але в голосі її Олесь відчув ледве вловимий докір.

— Ой, пробач, Марто, — винувато мовив він. — Я й справді дуже замислився. І все про те ж саме… Ну, ти знаєш, про що, правда ж?

— Знаю, — ствердила коротко дівчина.

— І я прийшов ось до якого висновку, — продовжував Олесь. — Я мушу поговорити з Капітаном, з’ясувати йому все…

— Та він і уваги на тебе не зверне, — знизала плечима Марта.

— От побачимо. Тобі невідомо, який він був вразливий до всіх цих подій, які так вплинули на нього. І він зрозуміє, він не може не зрозуміти, я певен цього!

Марта мовчала, опустивши голову, як вона завжди це робила, коли уникала відповіді, неприємної співрозмовникові.

— Ти не згодна? Ну, скажи, невже ж можна так і залишити це все? Адже Капітан помиляється, він робить не так, як треба було б! І, крім мене, тут ніхто йому не скаже, навіть Валенто…

Олесь раптом спинився. Валенто… але ж саме Валенто може допомогти йому, попросити Капітана, щоб той вислухав… інакше й справді нічого не вийде. Капітан просто не помічає Олеся, заглиблений у свої похмурі думки…

— Марто, ти бачила, де Валенто?

— Недавно пройшов до заднього приміщення.

— Прошу тебе, дуже прошу: поклич його сюди! Мені конче треба з ним поговорити, і краще це зробити тут… де нікого більше нема.

— Такий секрет? — знов посміхнулася дівчина.

— Ні, ні, ніяких секретів, принаймні від тебе. Але не запитуй поки що в мене нічого. Поклич Валенто і незабаром про все довідаєшся.

Та на цей раз Олесеві не пощастило здійснити свій намір. Щойно Марта вийшла з каюти, як юнак почув гарматний постріл. І раптом пронизливо задзеленчав сигнальний дзвінок, що кликав кожного з команди на своє місце. За мить засунулися непроникливими завісами вікна, гойднулася і затремтіла підлога. «Люцифер» рушив. А водночас з тим пролунало ще кілька пострілів.

Що трапилося?..

По-різному поводяться люди під час небезпеки, сильних нервових зворушень, під впливом тяжких обставин. Дехто набирається нових сил, які підтримують його, хоч би які важкі складалися умови; дехто запалюється люттю, забуває про страх і небезпеку, в запалі кидається вперед, готовий вмерти або подолати перешкоду, а дехто втрачає мужність, втрачає смак до боротьби і радий був би тільки одному: кинути все й податися геть.

Щодо Мігеля Хуанеса, то він був здатний виявляти свої здібності детектива, шукати розв’язань тих чи інших проблем і енергійно діяти лише тоді, коли відчував певні шанси на успіх. Якщо тих шансів, на його думку, не було, він відчував утому навіть від найменшого зусилля, охоче передавав справу комусь іншому або, в разі можливості, просто кидав її. Отож він належав до третього типу людей, про яких ми щойно говорили.

Коли б можна було передати комусь чи кинути справу Сивого Капітана, Мігель Хуанес так і зробив би. Але це було неможливо, він мусив будь-що вести її далі — з одчаєм, з внутрішніми прокляттями, але вести. Тут-таки зауважимо, що начальник поліції Карло Кабанерос щодо цього мало чим відрізнявся від свого особливо уповноваженого. Його перевага полягала в тому, що Кабанерос за своїм становищем мав змогу лаятись і зривати лють на Хуанесі, а Хуанес був позбавлений і такої можливості. Лишався ще, правда, Хосе Френко, на якого Мігель Хуанес. міг нагримати досхочу. Але яка вже там приємність у тому, щоб лаяти людину, яка сприймає це як належне, покірно і смиренно, не відповідаючи ані словом, ані жестом?..