Нахмурившись, стиснувши міцні щелепи, Валенто Клаудо невідривно дивився на екран, тримаючи в напружених руках важелі керування. Олесь чув, як він важко дихає. Час від часу він наче поривався щось сказати, але знов відвертався. Олесь розумів: чесний і щирий Валенто дуже хвилювався і не міг приховати цього.

— Я хотів сказати про це самому Капітанові, але він, я знаю, і слухати мене не схоче, — ще палкіше продовжував юнак. — Ти сам бачиш, яким відлюдним, холодним став Капітан. У ньому щось наче зламалось, він мов уже не довіряє нікому, він прислухається тільки до голосу помсти, прагнення до якої оволоділо ним. Капітан став зовсім іншою людиною… він або збожеволів, або…

— Замовкни, Олесю! — з зусиллям, глухо мовив Клаудо.

— Ні! Якщо він не збожеволів, то перетворився на жорстоку, безсердечну, мстиву людину, сп’янілу від велетенської сили, яку дає йому «Люцифер». Тільки навіть цієї сили йому не вистачить, Валенто.

— Ти повторюєш те, що говорив тобі Фредо Вікторе…

— А хіба це не вірно? Я кажу те, в чому я певний. Фредо Вікторе, мабуть, комуніст. А я комсомолець. Комуністи і комсомольці думають однаково, в них одна мета, одні й ті ж самі оцінки і прагнення, Валенто! І вони чесно висловлюють їх, не боячись нічого і нікого. А ти боїшся не тільки сказати це, а навіть і подумати, ховаєш свої думки й сумніви. Якщо ти справді любиш і поважаєш Капітана, Валенто, хіба ж ти маєш право мовчати, а не допомогти йому розібратися в тому, в чому він заплутався? Скажи, хіба не так?

І знов Валенто Клаудо деякий час мовчав, не повертаючи голови до Олеся, який не зводив з нього погляду, схвильовано чекаючи: що ж він почує зараз?..

Нарешті Клаудо заговорив — повільно, мов підбираючи слова.

— Я вислухав тебе, Олесю. І знову можу сказати тобі поки що тільки одне: не запитуй мене про такі речі! Мені важко і без твоїх запитань…

Серце Олеся підстрибнуло. Він зраділо сказав:

— Тоді виходить…

— Нічого не виходить, — рішуче перебив його Валенто. — Я звик вважати, що Капітан краще за всіх знає, що робить. Ти питав, чи люблю я його, чи поважаю? Та навіщо про таке питати? Як і кожен з нас, я багато чим зобов’язаний Капітанові. І глибоко шаную його. Він — це він, Олесю! І цим усе сказано. Він має право помститися фалангістам так, як схоче. Так, Капітан останнім часом змінився. І мені дуже важко бачити це. Але я не хочу, не можу, розумієш ти, не можу судити його. Він надто багато пережив, ти знаєш це. І не запитуй мене більше! Я не хочу кривити душею. Мені важко, але я вірю, все ще вірю, що Капітан краще від мене і від тебе знає, яким шляхом йому йти. Мабуть, я надто прив’язався до тебе, хлопче, що дозволяю собі такі розмови з тобою… І досить! Хай навіть Капітан у чомусь помиляється, це буває з усіма. Але він сам згодом зрозуміє все. А я… я звик виконувати його накази і вірити йому…

В голосі Валенто Клаудо бринів неприхований біль. Та хіба ж могло це спинити зараз Олеся, примусити його замовчати і не висловити до кінця те, що було для нього самого і для Валенто також — у цьому юнак був певен! — найболючішим?

— Гаразд, я розумію тебе, Валенто, — мовив він, користуючись з того, що Клаудо на хвилинку спинився. — Але вислухай востаннє те, що найважливіше зараз. І тоді я піду, навіть не вимагаючи від тебе відповіді.

Валенто не відізвався, наче даючи тим Олесеві мовчазний дозвіл говорити.

— Зрозумій, Валенто: те, що робить останнім часом Капітан, називається злочином! Він похваляється вбивати всіх, хто не допомагатиме йому. Він хоче, щоб його боялися, щоб його накази і заклики виконували під загрозою помсти. А мститися він уміє! Значить, він і сам відчуває, що це єдиний спосіб примусити слухатися себе. Засіб залякування! А хіба ж не так самісінько робить генерал Фернандес та його поплічники? В чому ж полягає різниця, Валенто? Генерал Фернандес спирається на своїх поплічників, на жандармів і поліцейських, на фалангістів. А на кого спирається Капітан, загрожуючи вбивати, знищувати всіх, хто не приєднується до нього? На тебе, Валенто, на команду «Люцифера». Ви допомагаєте йому, новому диктаторові! І кров тих, кого він убиває, і на твоїх руках, Валенто!

Це було вже занадто. Валенто Клаудо рвучко повернувся до Олеся. Очі його палали гнівом. Здавалося, він ледве стримується.

— Досить! — гнівно крикнув він. — Замовкни! Ти не смієш так говорити зі мною. Іди, я не хочу більше слухати тебе. Іди!

Він тремтів од гніву. Олесь твердо витримав його спопеляючий погляд, не схилив голови, не відвів очей. Юнак був рішуче переконаний, що говорить правду, чисту правду.

І він переміг: Валенто Клаудо першим відвів погляд, не витримав напруженого мовчазного поєдинку!

Тоді можна йти.

Раптом Клаудо заговорив знов. Голос його звучав уже не гнівно, не гостро, коли він сказав:

— Іди ж, Олесю. Я не можу більше говорити з тобою зараз. Мені надто важко… Можливо… можливо, ми з тобою ще поговоримо згодом, не знаю… але не тепер. Ти сміливий, добрий хлопець, і я не шкодую, що люблю тебе. Іди, залиш мене…

Олесь вийшов у коридор. Думки його розбігалися. Так, Валенто знов не сказав йому нічого певного. Навіть весь час спиняв його, уникав прямої відповіді. А з другого боку, що він міг сказати? Валенто ж визнав, що йому самому дуже тяжко. І звичайно, він сказав щиру правду. Значить, у глибині душі він погоджується з Олесем. А тоді…

Що саме означало те "тоді", Олесь не знав ще й сам. Але в одному не лишалося сумніву: тепер вони з Мартою були на "Люцифері" не самотні!..

Два дні минули без будь-яких пригод. Після сутички з броньованими автомобілями Сивий Капітан провів «Люцифер» до підземної бази для того, щоб полагодити пошкодження від осколків снарядів, виявлені в корпусі машини. Хоч вони були й незначні, але Капітан вважав, що в такій напруженій обстановці, коли щохвилини слід було чекати нових і нових підступних дій поліції, «Люцифер» мусить бути в бездоганному стані.