Чогось зараз пригадав одну розмову із Сергієм Сергійовичем. Це було вранці в день мого від’їзду з Ченська, коли я прийшов до нього попрощатися. Я сказав:

“Ось ви ведете пошуки в різних галузях науки. Але де ж мета? В чому провідне завдання?”

“В тому, щоб стати мікроскопом, живим мікроскопом!”.

“Ви смієтеся, Сергію Сергійовичу”.

“Анітрохи, — вів Думчев далі серйозно й просто. — Чому ви не хочете припустити, уявити собі: людина робить різноманітні досліди й знаходити відкриває найдивовижніші ферменти. Припускаєте?”

“Припускаю”, — відповів я.

“А чи припускаєте ви, що такі самі ферменти лежать зараз тут перед вами на столі, у вигляді порошку? Людина приймає цей порошок. І ось…”

Думчев замислився.

“…і ось, — підказав я, — людина бачить світ ніби крізь скельця мікроскопа”.

“Чому — ніби? Світ перед цією людиною справді почне збільшуватись у масштабах, бо людина почне… — Думчев не закінчив фрази і весело розсміявся: — А здорово я з вас пожартував? Людина-мікроскоп… могутні ферменти… Адже яка безглузда, смішна вигадка! — Думчев сміявся дедалі дужче й веселіше. — А ви от взяли та й повірили б мені”.

Він схопив скрипку й заграв мазурку Венявського…

Люба Полю! Я знаю, що всі гроші Сергій Сергійович витратив на досліди або на купівлю ліків для хворих. При мені до Думчева приходив власник будинку й казав:

“Вам, лікарю, нічого не залишається, як кинутися в море, — орендну плату ви мені не заплатили ще за минулий рік”.

Заплати ж, Поліно, коли одержиш мого листа, все, що належить власникові. Оселіться з мамою в цьому будиночку. Замкни на замок лабораторію. Приїду, розберусь у записках, роботах, дослідах Думчева.

Закінчую листа, вже п’ята година ночі. Щось дивне й незрозуміле є в усій цій історії… Самовбивство? Але ж стільки почато пошуків! І якесь велике наукове завдання стояло перед Думчевим! Не міг він сам усе обірвати. І потім: самогубство — це боягузтво. А я бачу Думчева таким сміливим, спокійним, зосередженим, яким він стояв на помості на ярмарковому майдані, готовий до свого відчайдушного польоту… Напиши мені, люба Полю, все якомога детальніше і зрозуміліше. Як хочеться якнайшвидше приїхати до вас, побачити вас усіх!

Твій брат Андрій Булай”.

— Але відповісти братові я не змогла, — тихо й сумовито мовила Поліна Олександрівна. — Провокатор виказав брата царським жандармам. Андрій брав участь в одній революційній справі. Він помер, коли їх гнали по етапу на заслання. Я зробила, як просив брат, — оселилась у цьому будинку. Лабораторію я замкнула на замок. Все в ній залишилося в такому вигляді, в якому було, коли Сергій Сергійович кинув на неї свій останній погляд… Ви, може, хочете подивитися лабораторію? — Стара жінка вийняла із шухляди столика великий іржавий ключ.

Я розчинив двері, щоб піти слідом за Поліною Олександрівною в лабораторію. Булай взяла із собою свічку в мідному свічнику і сірники.

На порозі перед нами стала сусідка Явдоха Василівна. Вона якось значуще подивилася на мене, немов збиралася щось сказати, але промовчала.

Ми піднімалися вузькими внутрішніми сходами з рипучими приступками. Зупинились на невеличкій площадці перед лабораторією Думчева. Булай одімкнула іржавий замок, що висів на дверях.

Вогник свічки, нерівний і мерехтливий, вихопив з темряви лабораторії всілякі предмети: колби, книжки, скрипку у футлярі, штатив з пробірками, портрети, мікроскоп, мідний чайний підносик із склянкою та блюдечком, спиртовку, лупу.

Я взяв з рук Поліни Олександрівни свічку й обережно обійшов усю невеличку кімнату. Оглянув стіни, стелю. Це був мезонін дещо округлої форми. З вулиці саме він і здавався башточкою. Вікна щільно зачинені віконницями. Поліні Олександрівні, певно, тяжко і сумно бувати тут. І вона відразу ж залишила мене самого. Добре пам’ятаю, як вона виходила: повільні, тихі, обережні кроки.

На окремому столику стояла дивовижна споруда. Це була, очевидно, модель комахи в польоті. Тут-таки лежала записка. Здувши порох, я побачив гострий, з легкою в’яззю, дещо старомодний почерк. Знайомий почерк! Це була та сама рука! Та, що писала мікрозаписки, які я читав в інституті під мікроскопом.

Мовчки стояв я, тримаючи в руках свічку, і думав: “Це він, Сергій Сергійович Думчев, писав про якусь мандрівку, в яку він вирушає, щоб передати комусь щоденник відкриттів. Що це за мандрівка? Навіщо він зменшував текст записок? І як записки, написані ним давно, могли опинитися тепер на квітах біля альтанки? Чи то не Думчев, а хтось інший зменшив за допомогою фотографії аркушики його давнього щоденника і упустив їх на квіти?