Понеділок, 22 червня.

Вчора в домі фельдшера Акулинушкіна ждали гостей: мили підлоги, пекли пироги, перебивали перини. Все блищало й сяяло… І навіть канарки в клітках здавалися свіжовицитими й сяючими.

Я пішов за місто. По неділях лікар завжди бував у фанерному будиночку. Та я зовсім не мав наміру заважати йому, тому, проминувши будиночок, подався до моря. Несподіваний дощ змусив мене повернутися, і я побіг до будиночка.

Постукав у двері, але ніхто не відповів… Знову постукав:

— Можна ввійти?

Але Сергій Сергійович не відгукнувся. Прочинив двері — нікого. Увійшов. Дуже здивувався: ні павуків, ні банок, ні павутиння. Самі книжки на столі. Одна — “Царство тварин” — була розгорнута, і я побачив малюнок, під яким написано: — “Павук-бокохід. Найбільша довжина — один дюйм”.

Дощ перейшов. І тут я почув десь поряд зі мною шарудіння. Обдивився. Шарудіння повторилось. Я уважно обійшов усю кімнату. Знову сів на табуретку, почав був гортати книжку, але щось шаруділо, човгало поряд зі мною. Глянув на підлогу: з-під табуретки, на якій я сидів, висунулася величезна волохата крива лапа. Я відскочив до дверей. Табуретка захиталась. Я побачив прив’язаного до ніжки велетенського павука. Лютим блиском горіли його очі, шкреблися, тяглись у різні боки вісім волохатих лап, вигиналась шерехата головогрудь. Такий самий павук-бокохід, якого я допіру бачив на малюнку. Але, там було зазначено зріст в один дюйм, а тут він з півтабуретки. Павук-велет!

Двері розчинилися навстіж. На порозі стояв Думчев. Я злякано дивився на нього.

— Це дослід! Вдалий дослід! — спокійно мовив він.

Середа, 1 липня.

Думчев зник! Що робити? Це сталося три дні тому, в неділю, 28 червня. Тільки зараз я сів за стіл, щоб записати, привести думки до ладу.

Востаннє я бачив його у фанерному будиночку теж у неділю, але 21 червня, коли злякався павука-велета. Як звичайно, і минулої неділі, 28 червня, я рано-вранці налаштувався йти до лікаря. Та вночі була гроза. А вранці фельдшер просив мене допомогти на городі. Раптом до плоту підбігає сусідка:

— Лікар зник!

Я побіг до лікарні разом з фельдшером. Там усі були стривожені. Чутки ходили різні. Нібито купався лікар і потонув. Та казали й таке, немовби навмисне втопився. І ще казали, наче переодягся і з торбою за плечима пішов блукати по світах.

Четвер, 2 липня.

Лікар, який врятував мені життя, чиї розмови окрилили мою душу, зник! Не можу отямитись!

П’ятниця, 3 липня.

Сьогодні ввечері, повертаючись додому, я почув, як на вулиці двоє перехожих обвинувачували якихось московських купців у загибелі лікаря.

Субота, 4 липня.

В домі фельдшера вчора мені розповідали, нібито біля пасіки в траві з’явились і розповзаються небачені мурашки й павуки і що наміряються спалити фанерний будиночок, а траву скосити. Та косарі за цю справу не беруться.

Неділя, 5 липня.

Вчора хотіли облити гасом фанерний будиночок, траву і все спалити. Та управитель маєтку, посилаючись на телеграму з Петербурга, заборонив розпалювати вогонь на панських землях. Завтра вранці фанерний будиночок лікаря зруйнують. Піду туди востаннє.

Понеділок, 6 липня.

Будиночок зруйнують. Скоро бур’янами заросте те місце, де він стояв, де лікар робив незвичайні досліди. Вчора востаннє прийшов до фанерного будиночка. Вечоріло. Я сидів біля вікна. Мені здавалося: ще трохи тут побуду — і дочекаюсь Думчева. З вікна видно було пасіку. Там, за плотом, як звичайно, порався дід-пасічник. На мене він завжди позирав скоса, і я почував, що він мене не поважає: “Комедіант!”

Я збирався йти, коли він заглянув у вікно.

— Все лікаря ждеш? Не жди. Не вернеться.

Дід бачив Сергія Сергійовича рано-вранці 28 червня, в неділю. Удосвіта за лікарем алеєю гналося троє. Дід хотів був вибігти з-за плоту пасіки, боронити лікаря, та побачив у одного на кашкеті кокарду і злякався. Присів за плотом, почав дивитися. Лікар устиг заскочити у фанерний будиночок. Замкнувся. Всі троє заходилися стукати в двері. Потім один підбіг до вікна, а двоє зірвали двері із завіс та вбігли до будиночка. Дід бачив крізь пліт, як вони відразу ж вискочили, почали шептатися, руками розводити. Той, що з кокардою, знову в будиночок увійшов і лікареву одежу виніс. І всі троє пішли алеєю. “Порішили-таки лікаря”, — подумав дід. Зачекав якийсь час, а потім, скрадаючись, зазирнув у віконце, щоб лікареві допомогти. А в будиночку — анікогісінько!.. Ні живого, ні мертвого! Наче крізь землю лікар запався. А чоловік з кокардою пустив чутку, ніби лікар у морі потонув. Для цього він куди слід лікарів одяг приставив: неначебто біля моря знайшов.

Дід чомусь боявся, що буде слідство.

— Ти мене до цієї справи не вплутуй, — сказав він. — Пасіка поруч, але моя хата скраю. Бджілки в мене — оце мій клопіт… Нічого не бачив, нічого не чув. З тобою не говорив.

Коли дід пішов, уже почало сутеніти. Я востаннє кинув погляд на стіл, на стіни, на вікно. На столі стояли глек, недопита склянка води, блюдце з якимось білим порошком і маленькими гомеопатичними крупинками. На блюдечку лежала срібна чайна ложечка з вигравіруваними літерами “СД” (Сергій Думчев). Серце мені стислося від болю: це було все, що лишилося від людини, яку я полюбив усією душею.