Гріні охоче пішли на контакт із землянами. Адже вони люди. Такі, як ми. І як галакти з Арктура, хто нині про це не знає? І ніхто у космосі нікого не боїться. Тому що розум — найвищий критерій стосунків між цивілізаціями. А найвищий критерії! завжди позитивний, гуманний.

— Я закінчив!

Чорноокий хлопчик перевів дух. Провів рукою по лобі, витираючи піт старанності й захопленості.

Йому дуже хотілося одержати найвищий бал.

Після хвилинного мовчання електронний педагог заговорив:

— Добре, Шахруддінов. Ви цілком достатньо висвітлили питання. Хоча трохи спішили і дещо дали у вільній інтерпретації. Наприклад: “Женька Бурмистров…” Його звали Євген Павлович.

— У мене друг Женька Задоров, — намагається виправити становище Шахруддінов. — Він увесь час мелькав мені перед очима. І космонавти з “Райдуги” називали Бурмистрова, наймолодшого на кораблі, Женькою.

— То космонавти, — м’яко виправляє учня педагог, — а то ви, Еламе…

Після секундного роздуму Елам погоджується:

— Слухаю.

— І ще, — продовжував педагог, підморгуючи зеленими індикаторами. — Слід було вести оповідь від третьої особи, а ви, Еламе, вели від першої. Розумію, цим ви зробили розповідь жвавою, а все-таки вийшло, ніби ви були безпосереднім учасником експедиції. Справедливість вимагає визнати, Еламе, що вас на “Райдузі” не було. І останнє: необхідно було додати, що Тройчев назвав планету Міленою на честь своєї нареченої Мілени Бланкі і що кішка Муфта дуже співчувала космонавтам, коли вони страждали від дивних снів, навіяних вірусом. їй нічого не снилося.

— Можна, я додам зараз? — запитує Елам, завваживши, що з шістнадцяти очок на панелі загорілося чотирнадцять — остаточна оцінка його відповіді. Еламові страшенно хочеться усі шістнадцять.

— Ні, — проказує педагог, — зараз додати не можна. Потрібно усе робити своєчасно. Ідіть і відпочивайте. Чотирнадцять балів — цілком непогана оцінка, Еламе. Далебі, дуже хороша.

У Саянах я полюбляв підніматися у гори сам-один. Краще, коли це робиш сам, нікого не наздоганяєш, не ждеш, — світ видається ширшим, думкам вільніше. Я знав стежину до самих гольців. Спершу мене провели по ній місцеві хлопчаки, пізніше я ходив сам і навіть спускався з гір уночі, запам’ятавши поміж кущів і скель примхливий малюнок доріжки. Хороше залишатися на вершинах до зірок, бачити, як вони спалахують над тобою раптово і яскраво. А ще чудові у Саянах квіти. От тільки дарувати мені їх нікому. Маленький гірський курорт населений похмурими хворобливими людьми, які більше гомонять про дієту і процедури. Я зовсім не дорікаю їм, навпаки, сповнений співчуття до них і сам належу до цієї категорії… Проте у гори я піднімаюсь сам. Побіля самих гольців — луки: царство трав і квітів. Іноді я зриваю квіти. Не бездумно і не поспіль. Гілка рододендрона — саган-даліня по-місцевому, пара жарків цілком задовольняють мене. Часом я зриваю альпійський мак — червоний і жовтий. Однак це недовговічна квітка — вона в’яне і помирає на очах. Мені її шкода.

Гори дають простір уяві. Мріялося про крила. Не про ті, на які прилаштовують гвинти і турбіни. І не про пташині, досконалі, але слабкі. Мріялося про крила, які понесли б до інших світів, гарних і добрих, — є ж десь такі світи!..

Я прощався з Саянами. Термін путівки скінчився, у кишені лежав квиток на зворотний рейс. Лікування мало допомогло мені. Більше, мабуть, допомогли гірське повітря і тиша. Передбачалося повернення до міста, в лабораторію з колбами, реактивами, до незакінченої дисертації “Про хімічні способи боротьби з бур’янами”. Усе це чекало на мене вже завтра. А поки що хотілося побути самому на улюбленій галявині. Цілком природне бажання. Однак воно було порушене вторгненням Бєльського.

Спершу я почув сопіння, мурмотіння, скрипіт каменів на стежині. Потім виразно долетіло запитання: “Про що промовляють тюльпани?..” Знову незрозуміле мурмотіння, і нарешті з-за скелі вийшов дуже високий, дуже сутулий і дуже худий старий у картатій сорочці, з фотоапаратом через плече. Турист, подумав я. Дивно, упродовж всього сезону я не зустрічав тут туристів… Старий прямував стежиною до мене, і, звісно, зараз відбудеться розмова, пустопорожня балачка, яку заводять туристи, — про місцевість, про натерті мозолі, про тушонку, яку важко дістати і яка так необхідна на вечерю. Мій останній вечір буде зіпсований.

— Тут уже хтось є, — сказав старий, помітивши мене.

Знайомство не обіцяло нічого доброго. Проте у мене майнула думка: раптом старий пройде мимо. Та він сів поруч зі мною на камінь.

— Рододендрон, маки, — сказав, глипнувши на квіти, у мене в руках. — Денеб і Алголь… Вдале поєднання. Ви їх чуєте?

— Кого? — запитав я.

— Квіти, — відповів старий.

— Як можна чути квіти? — запитав я.

Старий сидів згорбившись, опустивши руки поміж колін.

— Про що промовляють тюльпани? — запитав він, зосереджено дивлячись у землю.