Андрій витирає з лоба холодний піт. Чи не прощається Богиня? З ним? З власними надіями, з життям?..

Спів тривав. Надсаджував Андрію серце.

— Тебе необхідно врятувати! — вихоплюється у Андрія.

Мляві, невиразні слова! Треба розкидати каміння, забрати Богиню з собою!.. Але що Андрій може зробити? Він увесь тремтить від холоду і поневірянь. Статуя дивиться йому в очі, а він стоїть на колінах перед колодязем, і жалісні слова зриваються з його вуст: “Тебе необхідно врятувати, Сеа!..”

Статуя уриває спів.

— Я піду! — клянеться Андрій. — Все зроблю для тебе!

— Іди… — каже статуя.

Андрій простягує їй руку. Це мимовільне поривання, але воно йде від душі Андрія. Він прагне підбадьорити Богиню, запевнити, що не залишить її. Це найсміливіше, на що зважився Андрій за своє тридцятидворічне життя. Якусь мить його рука висить над колодязем. За цей час він згадує щупальця гідри, руку Командора з трагедії Пушкіна, однак не відсмикує долоню. Повільно Богиня піднімає свою скалічену руку і подає йому. Рука її нежива, холодна, жорстка, як металева рукавичка.

— Іди, — каже статуя.

Андрій відвертається, йде крізь завал до виходу,

— Іди!.. — Андрій прискорює крок — біжить.

Подальші дні і ночі зливаються для нього у каламутний потік. Він пробирається крізь сопки на північ. Не зупиняється, не розпалює багать, його єдина мета — дійти до ріки. Богиня сказала, що він дійде.

Андрій не знає, що його розшукують. Однак його розшукують не тут, а у сто першому квадраті. Пілоти переконані, що висадили його правильно. Двічі Андрій проходить у семи-восьми кілометрах від табору геологів, від рибалок на озері Світлому. Та цього він не знає. Він рухається, як уві сні, жде, коли побачить ріку, харчується грибами, рибиною, викинутою на берег, — тим, що трапляється йому на шляху. Так він іде шість днів, проходить понад сто кілометрів. Вийшовши нарешті до ріки, падає непритомний.

Андрія помітили з катера і врятували працівники рибоінспекції Трушин і Озеров. Коли його переносили на катер, Андрій марив про зірки на чорному небі, про полонену Богиню. Інспектори не звернули уваги на марення — мало про що мурмотить хвора, украй виснажена людина.

У Бондарному вони передали його фельдшеру Аллілуєву. Той надав Андрію першу допомогу і, будучи людиною без фантазії, не прислухався до слів хворого. Як тільки небезпека смерті від виснаження минула, Аллілуєв відправив Андрія літаком у Тюмень. Там Андрій пролежав непритомний понад чотири місяці.

Тепер він видужав, працює, як і раніше, інженером-картографом. За час хвороби він зовсім забув свою експедицію і знахідку. Коли йому говорять, що він блукав по болотах одинадцять днів, Андрій дивується, розпитує, як це було. Ніхто не знає, як це було. З таким запитанням намагаються звертатися до нього, і на цьому розмова, як правило, закінчується.

Іноді Андрій чує у собі напади непояснимої туги і якийсь ніби поклик, далекий, настійливий, проте незрозумілий і невиразний. У такі хвилини він охоплює руками голову, силкується щось пригадати. Рідні жаліють його, намагаються вберегти від важких спогадів. Начальство також оберігає його — жодного слова про невдалу експедицію. Так воно і буває в житті: сповивають людину з усіх боків, щоб не зачепити задавненої подряпини. Йому б, навпаки, влаштувати суворий допит, щоб він пригадав усі одинадцять днів крок за кроком. Однак його, як ватою, обклали люб’язністю і ввічливістю. Зустрітися б Андрію з Трушиним, з Озеровим, щоб ті нагадали йому про чорне небо, про золоту полонянку. Але Трушин і Озеров далеко.

Усе далеко від Андрія: сопки, золота Богиня. Лише іноді щось схвилює його, і — чи то на роботі, чи то вдома — замислиться Салтанов. Та ще останнім часом помічають за ним, що полюбляє він вдивлятися у зоряне небо. Вийде на балкон — і дивиться. Чого він дивиться? У такі хвилини рідні кличуть його до телевізора — слухати циган чи дивитися багатосерійний фільм з бравою розвідкою. Андрій іде неохоче.

Може, пам’ять його відновиться? Хоч би відновилася. І якнайшвидше.

Електронний педагог був коректний з дітьми і лагідний, як рідний дядечко. Восьмирічним малюкам він говорив “ви”, дивився крізь пальці на шумок в іспитовій кімнаті. Його цікавив тільки іспитований, з-поміж усіх голосів він вловлював лише його голос й оцінював повноту та змістовність відповіді, звіряючи знання учня з відомостями, вміщеними до блоків його механічної пам’яті. Не те щоб він любив дітей і не те щоб діти його любили, однак він був об’єктивний і ввічливий. Цього було досить, аби між ним та іспитованими виникав контакт, Короткочасний, проте цілком достатній, щоб вислухати учня і висловити думку про його знання. Йшов іспит з космографії.

— Шахруддінов Елам! — викликав педагог.

— Я! — відгукнувся чорноокий, чорночубий хлопчик.

— У вас четвертий білет…

— “Відкриття Мілени та перший контакт з позаземною цивілізацією”, — прочитав іспитований.

— Ви готові до відповіді?

— Готовий.

— Будьте ласкаві… — Виблискуючий нікелем і пластиком ящик був утіленням ввічливості.

Елам сідає в дитяче крісло, на мить заплющує очі, пригадуючи, з чого починати, і проказує, звертаючись до миготливих індикаторів: