Я нічого не відповів.

— Мені страшенно хочеться… — сказав він.

У голосі його бриніла збентеженість, ніби він вибачався за обірвану розмову: не слід було розповідати про пенсію, про монографію, яка ще не написана, — все це псувало зустріч.

— Прощавайте, — Бєльський подав мені руку.

Я у відповідь подав свою, однак із здивуванням відчув у руці зіркофон.

— На згадку, — сказав Бєльський. — Не відмовляйтесь, прошу…

Я мимоволі стиснув подарунок у руці, підбираючи слова, щоб подякувати Бєльському.

— А це запис Міцара. — Навпомацки він передав мені плівку. — Таємниця тюльпанів… Гарна тема для дисертації. З бур’янами у вас не виходить.

Невже він прочитав мої думки?..

Борис Андрійович розсміявся:

— Думки читати легше. Не завжди приємно, однак легше.

Я був приголомшений.

— Розгадаєте таємницю, — продовжував Бєльський, — я вас знайду. Ви можете це зробити — розкрити загадку. У вас перевага — молодість. Прощавайте.

Близько хвилини я чув його шаркотливі старечі кроки. У моїх руках були плівка, заповітний прилад, у голові — тисяча запитань до Бєльського.

— Борисе Андрійовичу!.. — гукнув я у темряву.

Однак його кроки вже розчинилися у ній.

Пройшовши між пагорбів, Юрій знову загубив стежку. Вилаявся: роззуй очі!.. Проте як він не роздивлявся, стежина зникла. Пішов навпростець, через кущі, перетнув струмок, галявину, всіяну жовтцем, ніби зірками, і знову натрапив на стежину. Зрадів: “Ага!..”

Робити йому тут, у лісі, було нічого. Юрій не лісник, не геолог, навіть не місцевий житель. Приїхав на Урал до брата. Брат — буровик. Бурова приблизно в семи кілометрах від села. “Поживи пару днів, — сказав Артем, — а там візьму відгули, з’їздимо у Кунгур”. Тиждень Юрій живе у Тарханівці, брат не повертається з бурової. Від нудьги Юрій обійшов усю довколишню місцевість — ліси і пагорби. От як сьогодні: вийшов ще вранці, блукає. У кишені кусень хліба, цибулина, а вода джерельна у кожному яру. Тим і задоволений. І навіть радий: природа.

Юрій — студент Воронезького педінституту. На Уралі вперше. Урал — не те що середня чорноземна смуга. На Уралі Юрію цікаво. Повітря інше, і земля інша, сонце і зелень. Далеко від Тарханівки Юрій намагається не відходити. Село там, за пагорбом, трохи вправо. А стежина під ногами йде-йде. Куди йде? Маленька стежина, тому й губиться, лінива, думає Юрій. І думки у голові також ліниві: зустріти б лисицю, їжака. Ні лисиця, ні їжак Юрію не потрібні. Так просто — думається та й годі.

Стежина пішла на згірок. Знову струмок. Слабенький — цівочка. Під ногами мокре торішнє листя, подеколи — болітце. Де переступаючи, де перестрибуючи, Юрій прямує уздовж струмка. Пити хочеться. “Дійду до джерела, — думає Юрій, — поп’ю. Поїм хліба”.

Джерело він знайшов під невеличким відкол-ком: калюжа каламутнуватої води, з неї струмочок. Біля підніжжя відколка купа валунів. Схоже, що їх тут накидали, визначив Юрій. Валуни червоні, сірі, приступні, щоб підняти їх руками і відкинути. Схоже, що джерело завалили камінням, однак цівочка знову пробилася. Юрій присів навпочіпки: навіщо було завалювати джерело? На одному з каменів прочитав напис олівцем: “Воду не пити”. Он воно що! Юрій уже хотів було нахилитися, умочити губи. Ні, він не буде. Написано — не пити! — не буде. Але чому?.. Юрій роззирнувся. Нічого загрозливого, небезпечного. Кущі, трави, уздовж струмка той же жовтець. Все таке буденне. І раптом — не пити!

Обережно доторкнувся до води. Звичайна, прохолодна. Про всяк випадок Юрій витер пальці хусточкою. Пити хотілося. Юрій знову глипнув на запис. Літери напівстерті дощами. Юрій ковтнув слину і остаточно вирішив: утримаюсь.

Кілька метеликів підлетіли до води, закружляли над дзеркалом. Юрій подивився на них, хотів було звестися на ноги, як раптом один із метеликів — не розрахував чи необачно спустився — торкнувся води. Вода скаламутилася, і метелик щез. Не потонув, не поплив до берега — щез, мовби його й не було. Юрій це чудово бачив: метелик торкнувся поверхні, скаламутилася вода, наче закипіла. Юрій знову торкнув воду рукою — прохолодна. Подивився на купу каміння. Джерело завалене.

Потупцювавши якусь хвилю — камені, кущі на мовчазне зачудування Юрія не відповідали, і орли, що ширяли у небі, не відповідали, — Юрій попрямував схилом униз. Стежина огинала пагорб навскоси, і, спустившись, пройшовши молодий березовий ліс, Юрій вийшов до ріки. Тут, у заплаві, простягався город — підсобне господарство, стояв курінь з трави і гілок, всіяних зеленим листям. Неподалік від куреня потріскувало багаття; над вогнем, майже невидимим у сонячному світлі, висів закоптілий чайник. Тут же був і господар куреня — бородатий дід.