Мазаріні завжди вгадував бажання кардинала і намагався рекомендувати йому таких же бездумних, як і відчайдушних, дворян, в яких володіння шпагою заміняло всі інші забуті достоїнства.

Чимало бравих забіяк, що усвідомили свої грішки, з страхом, якого не відчували при схрещенні шпаг, побували в бібліотеці серед книг і рицарських обладунків герцога Армана Жана дю Плессі, кардинала Рішельє, котрий пропонував їм вибір між безоглядним служінням йому і Бастілією, за якою маячив ешафот.

Чи ж треба говорити, що ці відвідувачі без сумніву віддавали перевагу шпазі в руці на славу кардинала і Франції, ніж петлі на шиї за порушення королівського указу.

І от одним із таких відвідувачів, котрому випало зробити подібний вибір, був і самовпевнений юнак, що здобув славу незвичайного дуелянта, Савіньєн Сірано де Бержерак. “Шалений гасконець”, який гордо пройшов крізь натовп гвардійців у приймальні кардинала. Проте ніхто не зважився покепкувати з його носа, бо Сірано неодмінно відповів би дошкульним слівцем, за яке його викликали б на поєдинок. А результат поєдинку був наперед усім відомий.

Мазаріні вважав: запрошений ним цього разу бретер стане вельми корисним, скажімо, в роті гасконців мсьє де Карбон де Кастель-Жалу, яка може гідно протистояти не так ворожим Франції загонам іспанців чи англійців, як мушкетерам капітана де Тревіля.

Знав про це і кардинал Рішельє, якому перевалило за п’ятдесят, але який був ще доволі міцним і бадьорим, сповненим енергії й властолюбства.

Сірано де Бержерак стояв перед всесильним кардиналом, оглядаючи оздоблення його кабінету, що скоріше належав ученому, аніж державному діячеві, і відчував на собі допитливий погляд його превелебності, зодягненого в кардинальську мантію. Обличчя першого міністра Франції ще зберігало колишню вроду, а підкручені вуса і гостра борідка підтверджували його вольовий характер воїна. На грудях красувався золотий ланцюг із хрестом.

— Мсьє, — почав кардинал, опустивши очі, — мені прикро нагадувати вам, що порушників указу короля, який заборонив дуелі, чекає місце в Бастілії.

— Воля короля і вашого преосвященства для тих, хто готовий віддати життя за Францію, священна.

— А чи не краще віддати його на полі брані, ніж на ешафоті, сину мій? Будьмо відвертими. Скільки ви провели дуелей?

— Сто, монсеньйоре, — втрутився в розмову Мазаріні, котрий непомітно з’явився в кабінеті.

— Сто? — перепитав кардинал, блиснувши очима, що жахали багатьох, але тільки не Сірано.

— На моєму рахунку немає жодного виклику на поєдинок, ваша превелебність, — гордо й незалежно сказав Бержерак.

— Як? Перед отцем церкви і першим міністром короля ви стверджуєте, що жодного разу нікого не викликали на дуель?

— Так, ваша світлість!

— Але ви брали участь у поєдинках, порушивши цим волю короля!

— Хіба його величності більше подобаються боягузи, які тікають від суперника і заплямовують дворянську честь? — замість відповіді бадьоро спитав Сірано.

— Не суперечу, мсьє де Бержерак. Дворянська честь дорога королеві, як і мені, його слузі. А у вас, мені здається, завидна репутація щодо захисту честі. Та й на слово ви гострі, в цьому я переконався, поставивши вам кілька запитань на випускних екзаменах у колежі де Бове.

— Я готовий служити Франції всім, на що здатен, якщо ви цього забажаєте, ваша превелебність.

— Кому, кому служити? — насупився кардинал. Він звик чути про готовність служити йому чи хоч би королю.

— Франції, ваша превелебність!

— Франції? Це похвально, — невдоволено зауважив кардинал. — Але служити треба й церкві, в ім’я якої десятиліттями ллється кров вірян.

— Я готовий стояти з ними поруч, поки мислю й існую.

— Якщо не помиляюся, це слово філософа Декарта?

— Так, ваша превелебність. Декарт вважає, що світ пізнається через наші почуття і душа людини в поєднанні з її тілом дає змогу набути здатності мислити, а отже, й існувати.

— Чи не здається вам, юначе, що наша свята віра вчить нас іншого?

— На думку Декарта, сліпа віра — сліпа, а він своїм ученням допомагає людям прозріти.

— І ви дотримуєтеся цього псевдовчення?

— Не повністю, ваша превелебність, бо Декарт не пояснює всього розмаїття світу, однак я сповнений поваги до цього титана мислі.

— А чи знаєте ви, що святий престол засудив його твори?

— Я не найсвятіший пастир, щоб засуджувати Декарта, ваша превелебність, але поважати його вважаю за честь.

— Вважаєте за честь?

— Як і його попередника Томмазо Кампанеллу, котрий, шануючи бога, вчить людей жити справедливо і чесно.

— Чи не “Місто Сонця” ранило вашу буйну голову, яку ви готові покласти за Францію?

— За Францію і за свої переконання, ваша світлість.

— Чи не хочете ви також сказати, що переконані в своїй готовності захищати невгодного папі Декарта або Кампанеллу, засудженого за єресь на довічне ув’язнення?

— Я готовий однаковою мірою захищати переконання обох цих мислителів, як і свої власні.