Сірано де Бержерак не сказав, що записка Рішельє була “закладною”, продиктованою ним, і що право скористатися нею він виборов у бою із сотнею противників.

Він лише шанобливо дивився на Кампанеллу, котрий був для нього живою легендою.

Синьйор Беніто Парца, начальник в’язниці, тільки-но карета кардинала з “вічним в’язнем” опинилася за ворітьми, задріботів через вулицю до цегляного будинку з колонами, де розмістився командир іспанського гарнізону у вічному місті Педро Гарсіа, котрого недавно іспанський король змістив із посади губернатора Нової Іспанії за те, що він більше не міг викачувати з колонії золота. Понижений у посаді й уражений цим, генерал ладний був зігнати зло на місцевих жителях, які в його очах були не кращими від заокеанських індіанців, хоч і вважалися католиками. Принаймні до його військ вони не виявляли належної поваги, ображаючи іспанську корону.

Беніто Парца так настирливо домагався побачення з Гарсіа, що вкрай розлютив чергового офіцера, вже знайомого нам капітана Лопеса, якого колишній губернатор взяв із собою, як найвідданішого свого підлеглого; його, щоправда, треба було тримати подалі від Андалузії і Генуї, де герою Нової Іспанії досі ще загрожували колись винесені йому вироки кримінального суду. Та роздратований догідливим італійцем Лопес усе-таки збагнув: йдеться про антиіспанську змову, в якій беруть участь колись кинутий до в’язниці з тієї ж причини в’язень і кардинал Спадавеллі, що звільнив його. Довелося пропустити донощика до генерала.

Опасистий Гарсіа готувався обідати і, почувши, що йому належить на голодний шлунок взятися за справу, невдоволено скривився. Бажаючи якомога швидше відкараскатися од надокучливого італійця, він наказав його ввести.

— Синьйоре генерал! Хай ваше життя буде довгим, як і життя його величності короля Іспанії, найкатоличнішого з усіх королів! — підлесливо почав Парца.

— Далі, далі! — не відповідаючи на привітання, буркнув генерал, погано второпавши зіпсовану іспанську мову італійця.

Капітан Лопес, котрий довго жив у Генуї, де залишив уже відомий нам слід, почав перекладати нерозбірливе базікання начальника в’язниці.

Виявляється, в камеру під виглядом відвідин вічного в’язня, ченця Кампанелли, котрий ще тридцять років тому готував повстання проти іспанської корони і відтак був засуджений на довічне ув’язнення, пробралися нові змовники. Вони виступають проти іспанських військ, які допомагають найсвятішому папі підтримувати в його області належний порядок. Навіть кардинала Спадавеллі втягли вони у свою змову. Кардиналові вдалося обманом дістати в довірливого отця всієї католицької церкви дозвіл на помилування затятого змовника, який разом із підступним монсеньйором Спадавеллі покинув в’язницю, щоб у Папській області підняти повстання…

Генерал Педро Гарсіа мав запальну вдачу. Повідомлення Беніто Парца так роздратувало його, що в нього аж розлилася жовч — од люті враз пожовкло обличчя.

— Капітане Лопес! — хрипло скомандував він. — Негайно дізнайся, куди монсеньйор кардинал сховав злочинця, обдуривши самого папу. Наш обов’язок — зробити його святості Урбану VIII послугу і водночас покласти край усім негідним задумам змовників.

— Вони збиралися в камері в’язня під виглядом складання заборонених святою церквою гороскопів, — не вгавав Парца. — Це, синьйоре генерал, межує з чаклунством, за що, як відомо, карають не лише в’язницею, а й вогнищем.

— Не просторікуй! — крикнув генерал. — Ліпше скажи, де зараз в’язень?

— Мені вдалося підслухати, як кардинал наказав кучеру їхати до французького посланника.

— Он як! — спаленів Педро Гарсіа. — Негідника переховують у лігвищі одвічного ворога Іспанії, яка воює із Францією! Капітане Лопес, узяти солдатів зі шпагами й мушкетами і без зайвих розмов увірватися в дім, де засів злочинець. Чинитимуть опір, діяти, як у Мексіці. Зрозумів?

— Усе зрозумів, мій генерале!

Скривившись, Гарсіа недбало кинув Парца гаманець, з якого переклав собі до кишені половину монет. Начальник в’язниці, низько кланяючись і відступаючи назад, бурмотів:

— Спасибі, спасибі від усіх моїх тринадцяти дітей…

Генерал сів обідати, але апетит пропав від одної тільки думки, що про вжиті заходи треба повідомити найсвятішому папі, згадавши при цьому ім’я кардинала Спадавеллі. Він не знав, як це зробити, бо в Новій Іспанії не звик до дипломатичних викрутасів, діючи лише на власний розсуд.

— Ей, Лопес! Ти ще не пішов? Послухай-но: якщо раптом доведеться вибачатися перед папою, врахуй, що чернець не повинен бути “схопленим”.

— Як? — здивовано перепитав Лопес, знову заглянувши до генерала.

— Ти геть з глузду з’їхав! Пригадай, як ти розправлявся з жерцями.

— А-а… Гаразд. — Капітан схилив голову і, помахавши перед собою капелюхом з пір’їною, вийшов.

Кінний загін іспанців із десяти чоловік під командуванням Лопеса промчав вулицями Рима, розганяючи зляканих перехожих. Біля будинку французького посланника солдати зупинилися.

Двом із них з мушкетами капітан наказав засісти за кущами навпроти будинку і взяти на приціл двері й вікна, якщо злочинець спробує втекти. Сам Лопес у крислатому капелюсі, що захищав його від тропічного сонця в Америці, рішуче піднявся на ґанок і, повернувшись спиною, грюкнув ногою в двері.