– Не барися, хутко до діла, – суворо наказав йому Метью.

– Вибачте, сір Ройдон, вибачте, мій володарю, – забелькотів хлопець, перелічуючи всі належні титули, окрім, хіба що, «ваша величносте, князь темряви», хоча цей останній також явно мався на увазі.

– А де твій батько, хлопче? – спитав Метью вже добрішим голосом.

– Уже чотири дні, як лежить хворий у ліжку, володарю Ройдон. – Бідвел витягнув із торбинки на поясі шматок повсті і, приклавши до нього кожну мою стопу, обвів контури паличкою з деревного вугілля. Зробивши на повсті якісь позначки, він скінчив свою роботу й швидко відпустив мої ноги. Потім Бідвел витягнув зі своєї торбинки химерну книжечку з квадратних клаптів фарбованої шкіри, зшитих докупи шкіряними мотузочками, і подав її мені.

– А які кольори зараз у моді, майстре Бідвел? – спитала я, відхиляючи книжку вбік рукою. Я потребувала поради, а не тесту з множинними варіантами вибору.

– Дами, які з’являються при дворі, носять біле зі срібним та золотим тисненням.

– Ми не збираємося з’являтися при дворі, – швидко заперечив Метью.

– Тоді чорний, а також рудувато-коричневий. – І Бідвел продемонстрував клапоть шкіри кольору карамелі. Не встигла я й слова сказати, як Метью дав свою згоду.

Потім настала черга старшого чоловіка. Він теж здивувався, коли взяв мою руку і відчув на ній мозолі. Добре виховані панянки, котрі виходили заміж за таких, як Метью, не займалися веслуванням. Сомерс помітив також ґульку на моєму середньому пальці. Панянки з гарними манерами таких ґульок не мали, бо ручки в руках не тримали. Майстер одягнув мені на праву руку явно завелику оксамитно-м’яку рукавичку і взяв голку із затягнутою в неї грубою ниткою.

– Твій батько має все, що йому потрібно, Бідвеле? – спитав Метью.

– Так, дякую, володарю Ройдон, – з легким поклоном відповів чоботар.

– Шарль пошле йому оленини та масла, – додав Метью, окинувши поглядом худорляву постать хлопця. – І вина також.

– Майстер Бідвел буде вдячний за вашу доброту, – сказав Сомерс, ушиваючи голкою рукавичку, щоб щільніше сиділа на руці.

– Є іще хворі? – спитав Метью.

– Донька Рейфа Медоуза захворіла на люту лихоманку. Ми боялися за старого Едварда, але той відбувся трясцею, тільки й усього, – стисло відповів Сомерс.

– Сподіваюся, дочка Медоуза одужала.

– Ні, – відповів Сомерс, відриваючи нитку. – Її поховали три дні тому. Най вона спочине в мирі.

– Амінь, – сказали всі присутні в кімнаті. Франсуаза підняла брови й кивнула головою у бік Сомерса. І я теж мовила «амінь», хоча запізно.

Завершивши обміри й пообіцявши мені черевики та рукавички на кінець тижня, майстри вклонилися й пішли. Франсуаза обернулася й хотіла було вийти також, але Метью затримав її.

– Ніяких нових призначень для Діани, – сказав він суворим голосом. – Потурбуйтеся, щоб Едварду Кембервелу призначили доглядальницю і виділили йому достатню кількість харчів та напоїв.

Франсуаза слухняно вклонилася і вийшла, попередньо кинувши на мене ще один співчутливий погляд.

– Боюся, люди в селі здогадуються, що я нетутешня, – сказала я, пригладивши волосся тремтячою рукою. – Вимова голосних – ось моя головна проблема. Окрім того, мої фрази закінчуються на низхідній інтонації, тоді як вона має бути висхідною. А в яких випадках слід казати «амінь»? Комусь доведеться навчити мене молитися, Метью. Треба починати негайно, бо…

– Охолонь, – перервав мене він, беручи мене руками за талію в корсеті. Його дотик був заспокійливим навіть крізь кілька шарів тканини. – Ти не на усному екзамені в Оксфорді й не на сцені під час дебюту. Від того, що ти напхаєш себе інформацією і завчиш потрібні фрази, користі буде мало. Перш ніж запрошувати Бідвела та Сомерса, слід було зі мною порадитися.

– І як тобі вдається кожного разу видавати себе за когось нового, за когось іншого? – здивувалася я. Метью сторіччями проробляв цей прийом незліченну кількість разів, інсценізуючи власну смерть і відразу ж відроджуючись уже в іншій країні, іншою людиною, яка розмовляла іншою мовою й мала нове ім’я.

– Найголовніша хитрість – це кинути прикидатися. – Мені не вдалося приховати свого здивування, тож Метью повів далі. – Пам’ятаєш, що я сказав тобі в Оксфорді? Не можна жити обманом і видавати себе за людину, коли насправді ти – відьма, чи намагатися видати себе за людину Єлизаветинської доби, коли насправді ти прибула з двадцять першого сторіччя. Наразі оце і є твоє життя. Намагайся не думати про нього як про роль.

– Але ж мій акцент, моя манера говорити…

Навіть мені стала помітною різниця в довжині моїх кроків та кроків жінок у Старій Хижці, але тільки після того як Кіт поглузував над моєю чисто чоловічою манерою ходити широкими розмашистими кроками.

– Ти призвичаїшся й пристосуєшся, – запевнив мене Метью. Тим часом будуть ширитися плітки. Але чужа думка не має ваги у Вудстоці. Невдовзі ти до всього звикнеш, і плітки вщухнуть.

Я з сумнівом поглянула на нього.

– Гадаєш, ти добре знаєшся на плітках?

– Достатньо добре, щоб розуміти скороминущість тієї цікавості, яку виявляють до тебе люди. – Метью поглянув на мій записник і помітив чорнильні плями та нетвердий почерк. – Ти надто міцно тримаєш ручку. Саме через це наконечник пера відривається від паперу, і потік чорнила припиняється. І за своє нове життя ти також тримаєшся надто міцно.

– Я й гадки не мала, що це буде наскільки важко.

– Ти швидко вчишся, а допоки ти в Старій Хижці серед друзів, тобі нічого не загрожуватиме. Але наразі більше не має бути аніяких нових візитерів. До речі, а що ти там пишеш?