Джордж опустив свої окуляри.

– Так. Червонувато-брунатний колір сукні личить їй краще, аніж колір попередньої, і вигідно відтінює її волосся.

– Так, Джордже, господиня Ройдон дійсно має відповідний зовнішній вигляд. Але ми не зможемо вичерпно пояснити її незвичну мову лише тим, що вона прибула з іншої країни, – стримано зауважив Генрі своїм басом. Він виступив уперед і поправив складку моєї парчевої спідниці. – А іще її зріст. Його не сховати. Вона вища навіть за королеву.

– А чому ви впевнені, що нам не вдасться видати її за француженку, іспанку чи голандку? – спитав Том, беручи обчищений апельсин пальцями в чорнильних плямах і підносячи його до свого носа. – Я вважаю, що, зрештою, господиня Ройдон буде у безпеці, якщо розчиниться серед численних лондонських мешканців. Звісно, демони неодмінно помітять її, але простолюдини навряд чи удостоять її другим поглядом.

Волтер здивовано пирхнув і підвівся з низького ослону, немов розмотавшись на свій чималенький зріст.

– Господиня Ройдон має витончені форми та незвично високий зріст. Тому простолюдини віком від тринадцяти до шістнадцяти матимуть достатньо підстав озиратися на неї. Ні, краще їй залишатися тут, із удовицею Бітон.

– Може, краще буде, коли я зустрінуся з нею трохи згодом, наодинці й у селі? – запропонувала я, сподіваючись, що хто-небудь з чоловіків побачить у моїй пропозиції раціональне зерно й переконає Метью дозволити мені вчинити саме так.

– Ні! – скрикнули одночасно шість чоловічих голосів.

З’явилася Франсуаза, несучи дві накрохмалені одежини та мереживо. Наприндившись і випнувши груди, як та курка, що гордовито дає відсіч надміру причепливому півню, вона була явно роздратована (утім, як і я), що Метью безперервно втручався і заважав.

– Діана не збирається з’являтися при дворі. Тому оцей рюш непотрібен, – сказав Метью з роздратованим жестом. – До того ж, головна проблема – це її волосся.

– Ви й гадки не маєте, що потрібно, а що – ні, – відказала Франсуаза. Коли справа торкнулася чоловічого глупства, то ми з нею несподівано знайшли спільну мову, незважаючи на те, що вона була вампіром, а я відьмою. – Що воліє вдягнути мадам де Клермон? – Із цими словами Франсуаза простягнула мені набір зі складчастої напівпрозорої тканини і якийсь предмет одежі у вигляді півмісяця, який нагадував сніжинки, з’єднані невидимими швами.

Ці сніжинки видалися мені більш підхожими. І я тицьнула на них пальцем.

Коли Франсуаза прикріпляла комір до краю мого ліфа, Метью простягнув руку і спробував було поправити моє волосся, щоб надати йому привабливішого, на його думку, вигляду. Франсуаза різко ляснула його по руці.

– Не чіпайте.

– Буду чіпати свою дружину тоді, коли мені забажається. І припини звати Діану «мадам де Клермон», – пробурчав Метью, простягаючи руку до моїх плечей. – Бо тоді мені починає здаватися, що на порозі ось-ось з’явиться моя мати. – Він розсунув краї комірця, вивільнивши при цьому чорну оксамитову мотузку, що прикривала шпильки, які встромила Франсуаза.

– «Мадам» означає заміжня жінка. ЇЇ груди мають бути прикриті. Бо й без того вже пішли чутки про нову коханку, – запротестувала Франсуаза.

– Чутки? Які чутки? – насуплено спитала я.

– Вас учора не було в церкві, тому подейкують, що ви вагітна або ж чумна. Отой священик-єретик вважає, що ви – католичка. Інші ж вважають вас іспанкою.

– Іспанкою?

– Oui, мадам. Хтось учора в конюшні підслухав вашу розмову.

– Але ж то я вправлялася у французькій! – З мене добрий імітатор, і мені здавалося, що коли я почну імітувати владний стиль розмови Ізабо, то місцеві мешканці швидше й легше купляться на мою «легенду».

– Синові кучера так не здалося. – Із тону Франсуази було видно, що помилка і сум’яття хлопця були гарантовані наперед. Вона із задоволенням поглянула на мене. – Так, мадам, ви дійсно виглядаєте наче знатна й поважна жінка.

– Fallaces sunt rerum species, – зазначив Кіт із ледь помітною в’їдливістю в голосі. Метью невдоволено скривився. – «Зовнішність буває оманливою», як то кажуть. Гадаю, її зовнішність нікого не введе в оману.

– Іще не на часі цитувати Сенеку, – відказав Волтер, застережно глянувши на Марлоу.

– Стоїцизм завжди на часі, – відрізав Кіт. – Маєш дякувати мені, що я не процитував Гомера. Бо все, що ми останнім часом чули, це недоречні парафрази з «Іліади». Тому, Джордже, благаю – залиш грецьку тим, хто на ній хоч трохи знається. Наприклад, Метью.

– Я іще не завершив переклад цього твору Гомера! – вигукнув Джордж, наїжачуючись.

Його відповідь спричинилася до зливи латинських цитат із боку Волтера. Одна з них розсмішила Метью, і він відповів на мові, яка здалася мені грецькою. Цілковито забувши про відьму, що чекала внизу, чоловіки з ентузіазмом заходилися вправлятися у своєму улюбленому занятті: словесних дуелях. Я відкинулася на спинку стільця.

– Коли вони в отакому гарному гуморі, це просто диво, – прошепотів Генрі. – Перед вами – найгостріші дотепники у всьому королівстві, пані Ройдон.

Між Рейлі та Марлоу виникла жвава суперечка через сильні сторони – або ж відсутність таких – у політиці її величності стосовно колонізації нових земель та їх дослідження.

– Давати гроші таким авантюристам та марнотратникам, як ти, Волтере, це все одно, що брати золото жменями й кидати його в Темзу, – пирхнув Кіт.

– Це я – авантюрист і марнотратник? Та ти ж не наважуєшся й носа на вулицю висунути через страх перед кредиторами! – скрикнув Рейлі голосом, що тремтів від обурення. – Тож не верзи дурниць, Кіте!