– Авжеж. Але де Клермони мають глибокі кишені. Від таких грошей відмовитися важко, – зазначив Хенкок, – особливо, якщо навзамін отримуєш довге життя з усіма його принадами.

– А ще де Клермони – люті вояки. – Гелоуглас знову потер перенісся. Сплюснуте, наче колись його перебили, і воно так і не зрослося належним чином.

– Еге ж, еге ж. Ці вилупки спочатку мене вбили, а потім урятували. І при цьому вилікували моє скалічене око, – з ентузіазмом зазначив Хенкок, показуючи на своє спотворене віко.

– Значить, ви – вірні де Клермонам. – Хвиля полегшення прокотилася моїм тілом. Я б воліла мати Гелоугласа та Хенкока союзниками, а не ворогами, зважаючи на лихо, що на нас насувалося.

– Не завжди, – похмуро відповів Гелоуглас.

– Вірні, але не Болдвіну. Бо він – хитра й підступна сволота. А коли Метью поводиться як йолоп, то ми й на нього не зважаємо. – Хенкок пирхнув і тицьнув пальцем на імбирний хліб, що лежав забутий на столі. – Хто-небудь буде його їсти чи, може, кинути його у вогонь? Від прянощів Метью та кухні Шарля мене просто нудить.

– Зважаючи на непроханих гостей, що до нас наближаються, краще не гаяти часу й зайнятися плануванням наших подальших дій, аніж розмовами про родинну історію, – роздратовано кинув Волтер.

– Господи милосердний! Та вже не лишилося часу на розробку плану, – сказав Хенкок бадьорим голосом. – Натомість Метью та його величності герцогу краще помолитися. Вони – Божі люди. Тож, може, Він прислухається до їхніх молитов.

– Мабуть, відьмі краще полетіти геть, – стиха мовив Гелоуглас. Але Метью кинув на нього лютий погляд, і він враз підняв угору руки – здаюся, мовляв.

– Але ж вона не може полетіти. – Усі обернулися й поглянули на Марлоу. – Вона не здатна навіть відростити Метью бороду.

– Ти зв’язався з відьмою всупереч суворим заборонам Конгрегації, а вона – безсила? – Важко було сказати, чого було більше в голосі Гелоугласа – обурення чи недовіри. – Дружина, здатна викликати бурю або наслати на ворога якусь страшну епідемію, може стати у великій пригоді, це дійсно так. Але який толк з відьми, яка навіть не може бути цирульником власного чоловіка?

– Тільки Метью здатен одружитися на відьмі бозна-якого походження та з сумнівними чаклунськими здібностями, – пробурмотів Хенкок, звертаючись до Волтера.

– Ану замовкніть! Усі замовкніть! – вибухнув Метью. – Мені осточортіло ваше дурне й марне базікання. Не Діани вина в тому, що вдовиця Бітон виявилася старою дурною нишпоркою, і в тому, що вона не може творити чудеса на замовлення. Мою дружину зачаклували. Оце і все. Якщо хтось у цій кімнаті ще раз висловить сумнів щодо Діани або покритикує її, я вирву йому серце і згодую йому ж – іще живе й пульсуюче.

– Одразу видно, що це говорить наш володар і повелитель, – сказав Хенкок, глузливо віддаючи йому честь. – А я вже був на мить перелякався, що то не її, а тебе зачаклували. Утім, стривай. Якщо її зачаклували, то що в ній не так? Вона небезпечна? Божевільна? Чи те й інше?

Знервована напливом навіжених племінників, схвильованих пасторів та бідою, яка назрівала у Вудстоці, я простягнула руку, щоб підсунути до себе крісло. Але, скута незвичним одягом, втратила рівновагу й почала падати.

Сильна й груба рука миттю вхопила мене під лікоть і з несподіваною лагідністю всадовила в крісло.

– Усе нормально, тітонько, – співчутливо сказав Гелоуглас. – Не знаю, що там у вас із головою, але Метью про вас потурбується. Він має у своїй душі затишний і теплий куточок для неприкаяних душ, благослови його Господь.

– Я не з’їхала з глузду, у мене просто голова запаморочилася, – відказала я.

Гелоуглас суворо поглянув на мене й майже пошепки сказав мені на вухо:

– Ваша вимова достатньо безладна, щоб визнати вас божевільною, і я маю сильний сумнів, що священик стане вислуховувати ваші пояснення. Зважаючи на те, що ви – не з Честера і не з будь-яких інших міст, де я побував, а побував я багато де, ви б, тітонько, краще зайнялися своїми манерами, якщо не хочете опинитися в церковному підвалі.

Довгі пальці міцно вхопили Гелоугласа за плече й відтягнули від мене.

– Якщо ти завершив свої спроби налякати мою дружину – марна справа, запевняю тебе, – то можеш розповісти мені про людей, котрі трапилися вам дорогою, – сказав Метью крижаним голосом. – Вони мали зброю?

– Ні. – Кинувши на мене довгий прискіпливий погляд, Гелоуглас обернувся до свого дядька.

– А хто був зі священиком?

– Звідки в біса нам знати, Метью? Усі троє були теплокровними й не вартими того, щоб на них поглянути вдруге. Один був товстий і сивий, другий – середній на зріст, і все нарікав на погоду.