— Замовкни, дурню! — сказав юнак. — Я — Д'Артаньян, чи ти не впізнав мене? Де твій пан?

— Це ви, пане Д'Артаньяне? — вигукнув Грімо. — Не може цього бути!

— Грімо, — мовив Атос, виходячи в халаті зі спальні, — здається, ви дозволили собі заговорити.

— О, пане, якби ви…

— Замовкніть!

Покірливий Грімо мовчки тицьнув пальцем на Д'Артаньяна.

Атос упізнав товариша і, всупереч своїй звичній стриманості, зайшовся сміхом. Та й справді, годі було не засміятися, побачивши цей чудернацький маскарад: чепець набакир, спідниця, що волочилася по підлозі, засукані рукава — й вуса, що кумедно стирчали на розгубленому обличчі.

— Не смійтесь, мій друже! — вигукнув Д'Артаньян. — Небом благаю, не смійтеся, бо, присягаюсь душею, тут нема з чого сміятися.

Він мовив це так серйозно і з таким непідробним страхом, що Атос схопив його за обидві руки й стурбовано спитав:

— Чи не поранені ви, мій друже? Ви так змінилися на обличчі.

— Ні, але я вскочив у жахливу халепу. Ви самі, Атосе?

— Хай йому чорт! Хто може бути в мене о такій порі?

— Це добре, дуже добре.

І Д'Артаньян хутко ввійшов до Атосової спальні.

— Ну, розповідайте! — сказав Атос, зачинивши двері й замкнувши їх на засув, щоб ніхто не перешкодив розмові. — Може, помер король? Чи ви вбили кардинала? Ви як не при собі; кажіть-бо швидше, що з вами трапилося, бо я й справді страшенно хвилююся.

— Атосе, — мовив Д'Артаньян, скинувши з себе жіноче вбрання й лишаючись у самій сорочці, — приготуйтесь вислухати неймовірну, нечувану історію.

— Вдягніть спочатку цей халат, — запропонував мушкетер. Д'Артаньян був ще й досі такий схвильований, що, вдягаючи халат, не одразу попав у рукава.

— Отже? — спитав Атос.

— Отже, — відповів Д'Артаньян, нахиляючись до Атоса й притишуючи голос, — отже, в міледі на плечі тавро — квітка лілії.

— Ах! — вигукнув мушкетер, ніби вражений в серце кулею.

— Послухайте, — сказав Д'Артаньян, — ви певні, що та жінкасправді померла?

— Та жінка? —перепитав Атос таким глухим голосом, що юнак ледве почув його.

— Авжеж, та сама, про яку ви мені розповідали в Ам'єні. Атос застогнав і схилив голову на руки.

— Цій жінці, — вів далі Д'Артаньян, — років двадцять шість — двадцять сім.

— У неї біляве волосся? — спитав Атос.

— Так.

— Ясні, напрочуд ясні блакитні очі, чорні брови й чорні вії?

— Так.

— Висока на зріст, ставна? Зліва у неї немає зуба поряд з очним?

— Так.

— Квітка лілії невеличка, рудувата й ніби напівстерта?

— Так.

— Але ж ви казали, що вона англійка.

— Її називають міледі, але цілком імовірно, що вона француженка. До того ж лорд Вінтер — Її дівер, а не брат.

— Д'Артаньяне, я хочу її побачити!

— Стережіться, Атосе, стережіться! Ви намагались убити її, а це така жінка, яка здатна відплатити вам тим самим і не схибити.

— Вона не насмілиться нічого зробити, бо це її викаже.

— Вона зугарна на все! Ви хоч раз бачили її розлюченою?

— Ні, — відповів Атос.

— Це тигриця, пантера! Ах, мій любий Атосе! Я дуже боюсь, що накликав страхітливу помсту на нас обох!

І Д'Артаньян розповів про безтямний гнів міледі та про погрози вбити його.

— Ви маєте слушність, і, присягаюсь душею, я не дав би зараз за своє життя жодного су, — сказав Атос — На щастя, післязавтра ми виїздимо з Парижа. Скоріше за все, нас пошлють до Ла-Рошелі, а коли вже ми поїдемо…

— Вона подасться за вами на край світу, Атосе, якщо тільки вас упізнає. То хай уже краще її гнів окошиться на мені.

— Ах, мій друже! Та мені байдуже, коли вона й уб'є мене! — заперечив Атос — Невже ви гадаєте, що я дорожу життям?

— За всім цим ховається якась жахлива таємниця, Атосе! Ця жінка — шпигун кардинала, я певен цього.

— В такому разі — стережіться! Якщо тільки кардинал не в захваті від вашої лондонської історії, то він напевно зненавидів вас за неї. Але оскільки він не може звинуватити вас відкрито, а ненависть неодмінно має знайти вихід — надто якщо це ненависть кардинала, — то стережіться! Коли ви йтимете у справах, не виходьте з дому самі; коли їстимете, будьте обережні. Одне слово, не довіряйте нікому, навіть власній тіні!

— На щастя, — сказав Д'Артаньян, — нам треба дотягти тільки до післязавтрашнього вечора. Сподіваюсь, у поході не доведеться стерегтися нікого, крім ворожих солдатів.