— Вам відомо, про яку подяку я мрію, — відповів Д'Артаньян. — Вона єдина гідна вас і мене!

І юнак ніжно пригорнув міледі до себе. Вона майже не пручалася.

— Користолюбець! — тільки й мовила, усміхаючись.

— О! — вигукнув Д'Артаньян. — Я не вірю своєму щастю і, боячись, щоб воно не розвіялось, мов сон, хочу швидше зробити його дійсністю.

— Ну що ж! Заслужіть омріяне щастя.

— Я чекаю, наказуйте! — сказав Д'Артаньян.

— Справді? — мовила міледі, відкидаючи останні сумніви.

— Назвіть мені ім'я негідника, який примусив плакати ваші чарівні очі.

— Хто вам сказав, що я плакала?

— Мені здалося…

— Такі жінки, як я, не плачуть.

— Тим краще! Отже, скажіть мені його ім'я.

— Саме в його імені й полягає моя таємниця.

— Але ж я мушу його знати.

— Так, мусите; бачите, як я вам довіряю!

— Ви мені даруєте щастя! То як його звати?

— Ви його знаєте.

— Знаю?

— Так.

— Сподіваюсь, це не котрийсь із моїх друзів? — спитав Д'Артаньян, удаючи нерішучого, аби ще міцніше переконати міледі в тому, що він нічого не знає.

— А коли б це був котрийсь із ваших друзів, ви дозволили б собі сумніватись? — спитала міледі. Погрозливі вогники спалахнули в її очах.

— Ні! Хоч би це був навіть мій рідний брат! — наче в нестямі, вигукнув Д'Артаньян.

Наш гасконець нічим не ризикував; він знав, чого хоче.

— Мені до вподоби ваша відданість, — сказала міледі.

— Гай-гай! Це все, що вам у мені до вподоби? — спитав Д'Артаньян.

— Ви самі теж мені до вподоби, — відповіла вона, взявши юнака за руку.

Від жагучого потиску її руки Д'Артаньян затремтів, наче і йому передалася та лихоманка, що спопеляла міледі.

— Ви кохаєте мене! — вигукнув він. — О, коли це так, я збожеволію!

І він обняв її. Міледі не ухилилася від поцілунку, але й не відповіла на нього.

Губи її були холодні; Д'Артаньянові здалося, що він поцілував статую.

І все-таки він сп'янів од радості; він майже повірив у ніжні почуття міледі; він майже повірив у злочин де Варда. Якби де Вард був у цю мить біля нього, він убив би його.

Міледі скористалася з нагоди.

— Його звуть… — почала вона.

— Де Вард, я знаю! — вигукнув Д'Артаньян.

— Як ви дізналися про це? — спитала міледі, схопивши юнака за руки й намагаючись поглядом осягнути те, що діялося в його душі.

Д'Артаньян збагнув, що припустився помилки.

— Кажіть, та кажіть же, нарешті! — повторювала міледі. — Як ви дізналися про це?

— Як дізнався? — перепитав Д'Артаньян.

— Авжеж!

— Учора в домі, де я був, де Вард показав перстень і сказав, що це ви подарували його.

— Негідник! — вигукнула міледі.

Це слово, як легко здогадатися, дійшло Д'Артаньянові до самісінького серця.

— Отже?.. — знову почала міледі.

— Отже, я помщуся за вас цьому негідникові, — войовничо відповів Д'Артаньян.

— Дякую, мій хоробрий друже! — вигукнула міледі. — І коли ж ви помститеся за мене?

— Завтра, негайно — коли тільки схочете.

Міледі мало не вигукнула: «Негайно!» — але тут же похопилася, щоб Д'Артаньян, бува, не розцінив таку поквапливість як вияв нечемності до нього.

До того ж, їй треба було запобігти безлічі несподіванок і дати своєму заступникові тисячу порад, щоб той не почав розмову з графом при свідках. Д'Артаньян випередив її єдиною фразою.

— Завтра, — сказав він, — я або помщуся за вас, або помру.

— Ні! — відповіла вона. — Ви помститеся за мене; але ви не помрете. Він — боягуз.

— З жінками — можливо, але не з чоловіками… Хто-хто, а я дещо знаю про нього.

— Одначе мені здається — у вашій сутичці з ним вам не довелося скаржитись на свою долю.

— Доля — куртизанка: ласкава вчора, вона може показати спину завтра.

— А це означає, що ви вагаєтесь сьогодні.

— Ні, я не вагаюся, боронь Боже! Та чи справедливо буде послати мене на видиму смерть, не подарувавши чогось, бодай трохи більшого за надію?

Міледі відповіла поглядом, який промовляв: «Та про те ж і йдеться!..» І, щоб розвіяти останні сумніви, вона ніжно сказала:

— Ваша правда, друже.

— О, ви ангел! — вигукнув Д'Артаньян.

— То ми домовилися про все? — спитала міледі.