Шрифт:
Д'Артаньян цікавим оком глянув на міледі: вона була бліда, очі втомлені — чи то від сліз, чи то від безсоння. В кімнаті було не так ясно, як звичайно, і все-таки цей навмисний півморок не міг приховати слідів нервового збудження, що мучило міледі останні два дні.
Д'Артаньян підійшов до неї такий само люб'язний, як і раніше. Міледі зробила над собою неймовірне зусилля й привітно всміхнулася, але усмішка аж ніяк не пасувала до її спотвореного хвилюванням обличчя.
365 Д'Артаньян спитав, як міледі почувається.
— Погано, — відповіла вона, — дуже погано.
— В такому разі, — мовив Д'Артаньян, — я зайвий, бо вам, безперечно, потрібен відпочинок. Тож дозвольте мені піти.
— Ні, ні, — відказала міледі, — прошу вас, залишайтесь, пане Д'Артаньяне! Ваше люб'язне товариство розважить мене.
«Авжеж, — подумав Д'Артаньян, — вона ніколи не була такою чарівною, треба бути насторожі».
Міледі якнайприязніше усміхнулась і завела невимушену розмову. Збудження, що було на мить зрадило її, повернулося до неї, очі заблищали, щоки заполум'яніли, губи порожевіли. Перед Д'Артаньяном знову постала Цирцея [181] , що вже давно причарувала його. Він вважав, що його кохання згасло, але воно тільки заснуло. Тепер воно знову прокинулося в серці юнака. Міледі всміхалася — і Д'Артаньян ладен був занапастити душу заради цієї усмішки.
181
Цирцея — в давньогрецькій міфології німфа (божество в образі жінки), підступна чарівниця. В поемі Гомера «Одіссея» розповідається, як за допомогою чарівного напою вона перетворила супутників Одіссея на свиней; в переносному значенні — жінка-чарівниця.
На мить він навіть відчув щось схоже на докори совісті.
А міледі тим часом стала ще ласкавішою. Вона спитала, чи є в Д'Артаньяна кохана.
— О! Як ви можете бути такою жорстокою, щоб питати про це в мене? — якнайщиріше вигукнув Д'Артаньян. — Адже відтоді, як я вас побачив, я тільки вами й живу!
Міледі всміхнулася дивною усмішкою.
— То ви кохаєте мене? — спитала вона.
— Невже я мушу ще говорити про свої почуття? Невже ви самі їх не помічаєте?
— Ну гаразд. Але ж ви знаєте — чим більше в серці гордості, тим важче здолати її.
— О, труднощі мене не лякають, — сказав Д'Артаньян. — Мене жахає тільки те, що неможливе.
— Для справжнього кохання немає нічого неможливого, — відповіла міледі.
— Нічого, добродійко?
— Нічого, — повторила міледі.
«Еге, це зовсім інша справа, — подумав Д'Артаньян. — Хай йому чорт! Чи не закохалася, бува, в мене ця капризуха і чи не збирається вона подарувати мені ще один сапфір, подібний до того, який вона подарувала гаданому графові де Варду?»
І він підсунув свій стілець до крісла міледі. — А що б ви зробили, аби довести ваше кохання? — спитала вона.
— Все, чого ви від мене зажадали б. Наказуйте, я готовий. — На все?
— На все! — скрикнув Д'Артаньян, який наперед знав, що, даючи таку обіцянку, він мало чим ризикує.
— Гаразд! Тоді поговорімо, — сказала міледі, підсуваючи своє крісло до стільця Д'Артаньяна.
— Я слухаю вас, пані, — відповів юнак.
Якусь мить міледі мовчала, немов вагаючись, а потім мовила:
— У мене є ворог.
— У вас, пані? — вигукнув Д'Артаньян, удаючи здивованого. — Боже мій, це просто неймовірно! У вас, такої чарівної й доброї!
— Смертельний ворог.
— Невже?
— Ворог, який образив мене так жорстоко, що тепер між ним і мною війна на смерть. Чи можу я розраховувати на вас як на помічника?
Д'Артаньян одразу збагнув, куди хилить ця мстива жінка.
— Можете, пані, — палко сказав він. — Моя шпага і моє життя належить вам разом з моїм коханням.
— У такому разі, коли тільки ваша хоробрість дорівнює вашому коханню…
Вона замовкла.
— Що тоді? — спитав Д'Артаньян.
— Тоді, — помовчавши якусь мить, провадила міледі, — від сьогоднішнього дня для вас не існує нічого неможливого.
— Я не переживу цього щастя! — вигукнув Д'Артаньян, кидаючись до ніг міледі й вкриваючи поцілунками простягнуті до нього руки.
«Помстися за мене цьому нікчемному де Бардові, — думала, зціпивши зуби, міледі, — а там я зумію тебе позбутися, подвійний дурню. Ти — моя шпага!»
«Впади в мої обійми, лицемірна й небезпечна жінко, — думав Д'Артаньян, — і я насміюся з тебе разом з тими, кого ти хочеш убити моєю рукою».
Д'Артаньян підвів голову.
— Я готовий, — сказав він.
— То ви зрозуміли мене, любий Д'Артаньяне? — спитала міледі.
— Я вгадав би ваше бажання з єдиного вашого погляду.
— І ви скористаєтеся задля мене вашою шпагою, яка вже дістала таку славу?
— Хоч зараз.
— Але чим я віддячу вам за таку послугу? — мовила міледі. — Я знаю закоханих — вони нічого не роблять задарма.