— І все ж хтось розумний та сміливий має зважитись на такий подвиг!— гаряче вигукнув Капніст.— Ради народу нашого, його майбутнього!

— Будемо сподіватися, що знайдеться такий,— підсумував розмову Безбородько, подякував за вечерю і підвівся з стільця.

Вони перейшли в бібліотеку.

Це була чимала продовгувата кімната. Перед широким венеціанським вікном, що виходило в сад, стояв широкий письмовий стіл, а позаду, під глухою стіною, поблискували склом важкі, вишневого кольору книжкові шафи, тісно начинені книгами, старовинними манускриптами та різними сучасними паперами.

У Безбородька заблищали очі. Запеклий бібліофіл, він схопив зі столу свічник зі свічкою і зразу ж кинувся до крайньої шафи. Але Капніст зупинив його.

— Графе, тут французькі книги, а те, що вас цікавить, знаходиться в іншій шафі,— і, відчинивши дверцята середньої шафи, що стояла навпроти стола, дістав кілька рукописних фоліантів.— Ось! Тут і наш Початковий літопис, і козацькі літописи Самовидця та Гребінки, і багато чого іншого...

І поклав усе це на стіл.

Безбородько погортав, обережно перегортаючи цупкі пожовклі аркуші, поплямкав губами, набожно, як перед найбільшою святинею підняв догори очі й руки, прошепотів:

— Боже! Яке багатство!

— Воно ваше, графе!— сказав Капніст.

— Справді?— Безбородько схопився, обняв його.— Ви дозволяєте, мій дорогий Василю Васильовичу, взяти все це з собою? В Петербург?

— Так.

— Але я не можу прийняти такого безцінного подарунка! Я згоден узяти все це лише для того, щоб зняти копії, а потім поверну! Обов’язково поверну!

— І на такі умови я згоден!— відповів, сміючись, Капніст.

З бібліотеки, де пахло старим папером, вони вийшли на

подвір’я. Ніч була ясна, місячна. Свіже повітря духмяніло розквітлим бузком, а довкілля сповнювалося веселим кумканням жаб, що звеселяли всю долину Псла.

Через усе темно-синє небо простягнувся широкий ясно-сріблястий Чумацький Шлях. По ньому, як по морю, плив місяць уповні.

Безбородько підійшов до заростів бузку, що двома непролазними стінами стояв обабіч алеї, і обличчям уткнувся в прохолодну кипінь цвітіння. Довго вдихав п’янкий аромат, аж поки в голові запаморочилося, а потім підвів очі до неба.

— Боже!— прошепотів зі сльозами в голосі.— Яка розкіш! Які чари української ночі! Як давно не відчував я цього! Як давно я не бачив рідного неба і Чумацького Шляху на ньому! Шляху мого народу! Куди ведеш ти? Що чекає нас на твоїх просторах — доля чи недоля, тиха щаслива пристань чи гуманна холодна безвість?

Плечі його здригнулися — чи то від нічної прохолоди, чи від плачу.

Капніст підійшов, обняв.

— Дорогий мій Олександре Андрійовичу, я розумію ваші почуття, вашу тугу за рідним краєм. Невже, будучи так близько до самодержиці нашої, імператриці Катерини, ви не можете нічим допомогти йому, полегшити становище народу?

Безбородько враз узяв себе в руки, миттєва слабість, розчуленість відлетіли від нього, як подих вітерцю. Він знову став твердим та розсудливим політиком, царедворцем.

— Ні, Василю Васильовичу, від нашої '‘матушки” ніякого полегшення нам не ждати... А ось з спадкоємцем у мене були розмови, і мені здалося, що ми порозуміємося. Але про це нікому ні слова, бо, як ви знаєте, спадкоємець у “матушки” не в фаворі. Та й невідомо, хто кого переживе. Все це укрито темрявою невідомості.

— Розумію. Справді, все укрите темрявою невідомості. Залишається одне — ждати,— погодився Капніст і раптом перемінив тему: — А чи не пора нам, Олександре Андрійовичу, піти до Морфея в обійми? Ви з дороги — стомилися. Пора! Пора! Чиста постіль жде на вас!

Одного дня, опівдні, стало відомо, що цариця попливла далі по Дніпру, до нещодавно закладеного Потьомкіним на місці козацького селища Кодаки міста Катеринослава. І чумаки рушили до переправи.

Там уже утворилася чимала черга. Довелося два дні чекати.

Нарешті, вранці у п’ятницю, перша Хуржикова мажа в’їхала на пором і тут він на власній шкурі відчув відсутність одного з наймитів. Довелося самому взятися за налигача, а плечем підпирати воза, бо колеса по самі ступиці грузли в сипучому придніпровському піску, а потім братися за весла та за канат і перти важкий пором до супротивного берега — аж очі на лоба лізли.

Разом з тим ніхто не знімав з нього обов’язків отамана. Оскільки гуртова чумацька каса, куди ще в Лубнах кожен вніс свою частку, знаходилася в нього, то він мусив розрахуватися з поромником, прослідкувати, щоб усі мажі благополучно переправилися через річку і щоб взагалі не трапилося якоїсь біди.

У Крюкові купили мастила для коліс — і рушили чумацьким шляхом на південь. Поспішали, бо хотіли до ночі дістатися до Холодної Балки.

Там було звичне місце чумацького нічлігу. Там була вода — долиною протікав струмок, по його берегах врунилася зелена трава — добра паша для волів, а по узгір’ях шумів дубовий гай, де вдосталь валялося сухого гілля для багаття.