— Я теж стомився, — зізнався Ерагон. — Але не зупинюсь, доки дівчина не одужає, або… не помре.

— Не розумію… Ти що, гадаєш, подорож якось їй допоможе? — похмуро спитав Мертаг. — Їй би полежати в ліжку, а не теліпатися в небі під черевом дракона.

— Може, й так, — зітхнув Ерагон. — Діставшись гір, ми зможемо переправити її в Сурду. Має ж там бути лікар, годний хоч чимось їй зарадити.

— Ось тоді й поговоримо про це, — відповів Мертаг, вдивляючись у захмарні верхівки гір. — Але спершу нам треба туди дістатися, відірвавшись від разаків.

За цілий день Беорські гори, здавалося, не наблизились до мандрівників ані на дюйм. І лише коні, зачувши свіжий вітрець, бадьоро несли стривожених вершників. Місцевість змінилася тільки під вечір. Де-не-де почали з’являтися стада газелей, що паслися у високій траві. Стомлені мандрівники, здолавши страшну Хадарацьку пустелю, з радістю розбили свій табір біля веселого струмочка.

Виснажені подорожжю, втікачі всілися довкола багаття, вітаючи одне одного зі щасливим завершенням тяжких випробувань. Задоволена Сапфіра височіла над друзями, лякаючи коней. Так, їм було про що згадати… Задивившись на полум’я, Ерагон подумки дивувався з того, як їм пощастило здолати такий довгий шлях усього за п’ять днів. Навіть для вершника це був справжній подвиг. Але найголовніше те, що тепер він поза межами імперії! Юнак, що виріс у ній, прожив усе життя за її законами, втративши рідних і близьких, відтепер вільна людина! Це було варте всіх скарбів світу.

Розглядаючи на небі зірки, Ерагон раптом подумав про те, що некепсько було б збудувати цитадель, неприступну для жодного ворога й непідвладну клятому Галбаторіксу. Як вершник, він мав би подбати про такий прихисток для всіх знедолених.

Зітхнувши, хлопець облишив свої мрії й задивився на ельфійку. І тут йому спала на думку одна ідея. Якщо він може читати думки людей і тварин, то чому б йому не спробувати прочитати думки дівчини? Звісно, одужавши, вона може образитись, але зараз склалася така ситуація, що тиждень її перебування без пам’яті вимагав зовнішнього втручання…

Не кажучи жодного слова про свої наміри, Ерагон спробував проникнути у свідомість ельфійки. Спочатку нічого не віщувало біди: у думках дівчини лунав легкий передзвін, неначе звук кришталевого дзвіночка. Та раптом у мозок юнака немовби ввійшов гострий ніж. Пекучий біль пройняв свідомість, не випускаючи її зі своїх обіймів. Хлопець відчайдушно намагався оборонятись, але болючі удари повторювались знов і знов, оскільки ельфійка твердо вирішила нікого не підпускати до власних думок.

За якусь мить вона почала завдавати ще болючіших ударів, і хлопцеві здалося, що йому кінець. Втрачаючи свідомість, він вигукнув закляття прадавньою мовою, намагаючись пояснити, що він — вершник і друг. Смертельні обійми не ослабли, але дівчина, схоже, була неабияк здивована, адже брехати мовою предків не міг ніхто. Зрештою, ельфійці ніколи було про це думати.

Так чи так, але трохи перегодом бар’єр довкола її свідомості поволі почав зникати, й дівчина нарешті дозволила Ерагонові проникнути у власний розум. Парубок вжахнувся. Він відчув тяжкі спогади минулих років, де історія ельфів тісно перепліталася з історією життя самої ельфійки.

«Як тебе звати?» — подумки озвалась вона до юнака.

«Ерагон, — сказав він. — А тебе?»

«Арія, — тихо відповіла ельфійка. — Скажи, я ще й досі в полоні імперії?»

«Ні-ні, ти вільна! — повідомив бідоласі радісну новину Ерагон. — Я також опинився у в’язниці Джиліда, але втік і врятував тебе. А потім ми перетнули Хадарацьку пустелю і зараз перебуваємо вже біля Беорських гір. Ти була без пам’яті весь цей час, от я й наважився тебе потривожити…»

«Так це був Джилід… — відгукнулась дівчина. — Я відчувала, як хтось загоював мої рани, але думала, що мене готують до нових тортур… Розумієш, мене отруїли якимось рідкісним зіллям, котре називається Скісна Брах. Кожного ранку, аби я не вмерла, мені силою вводили протиотруту. Тому я вирішила заснути, але тепер… Прокинувшись, я просто помру».

«І скільки ж ти можеш спати, не прокидаючись», — захвилювався Ерагон.

«Ще кілька тижнів, — відповіла ельфійка. — Але потім сон не зможе захистити мене від дії зілля. Якщо я не вип’ю протиотрути, то за пару днів помру».

«А де її можна взяти?»

«Тільки в двох місцях, — зітхнула бідолашна. — У мене вдома або у варденів. Але до мого дому тебе не донесе навіть дракон…»

«А до варденів? — спитав юнак. — Ти покажеш нам дорогу?»

«Покажу, — відповіла вона твердо, — якщо заприсягнешся нікому цього не розказувати».

«Присягаюся», — похмуро сказав хлопець, розуміючи, що така клятва, вимовлена на прадавній мові, важить більше, ніж смертний вирок. І враз у нього в голові зринув шлях до варденів: гори, долини, річки й озера, які треба було проминути…

«Розумію, це дуже далеко, — сказала Арія, коли видіння зникло. — Але не бійся довгого шляху. Коли дістанешся озера, в яке впадає річка Беартус, візьми камінець, постукай об скелю біля водоспаду й гукни: „Ай варден абр ду Шуртугалс гата ванта!“. І тебе впустять. Але обов’язково перевірять, хто ти такий насправді, тому не бійся».

«А яка саме протиотрута тобі потрібна?» — спитав юнак.

«Нектар Тунівора, — відповіла ельфійка слабким голосом. — Але зараз ти мусиш покинути мене, бо я втрачаю сили. Коли будеш на місці, погукай мене — я маю переказати варденам щось важливе для їхнього народу. До зустрічі, вершнику Ерагоне! Моє життя у твоїх руках…»