«Де ж вони? — негайно відгукнулася та, і парубок змалював їй місцину. — Височенько сховалися».

«Так, — неуважно погодився Ерагон. — Але найголовніше, що потім ми зможемо повернутися до Карвахола».

«Ти цього справді хочеш? — сухо запитав дракон. — Повернутися до колишнього життя? Ти ж знаєш, що це неможливо! Зараз треба вирішити, якій справі ти служитимеш! Чи ховатимешся решту життя, чи допомагатимеш варденам? Це єдине, що залишається, якщо, звісно, тобі не заманеться служити Галбаторіксу, — але на це я ніколи не погоджусь».

«Якщо обирати, то краще вже варденів, — мовив Ерагон. — Ти задоволена?»

«Так, задоволена, — відповіла Сапфіра. — Але зваж усе сам».

І дракон залишив юнака сам на сам із невеселими думками.

Коли Ерагон прокинувся, то побачив, що він сам-один у кімнаті. Шматком вугілля на стіні було нашкрябано:

Ерагон стер зі стіни напис і дістав з-під ліжка гроші. Скрушно зітхнувши, він закинув за плечі лук. «Чи зможу я хоч коли-небудь вийти надвір без лука?» — подумав він.

Покинувши «Золоту Кулю», юнак подався до міста, розглядаючи все довкола й зупиняючись біля кожної крамнички. У місті їх було дуже багато, але жодна з них не зацікавила його так, як то було колись із крамничкою знахарки Анжели в Тейрмі. Час від часу Ерагон оглядав панораму міста, і йому дуже хотілося опинитися якнайдалі звідси. Зголоднівши, він купив шматок сиру з паляницею й з неабияким задоволенням їх з’їв.

Гуляючи містом, юнак почув глашатая, що скликав мешканців на аукціон. Зацікавлений Ерагон попрямував на голос і вийшов прямо на майдан, де довкола великого помосту зібралася галаслива юрба багато вбраних людей. «І що ж тут продаватимуть?» — здивувався Ерагон.

Скликавши публіку, аукціоніст наказав юнакові, що стояв за помостом, піднятися до нього. Той незграбно видерся нагору. На його руках і ногах подзенькували кайдани.

— А ось і наш перший лот, — вигукнув аукціоніст. — Дужий хлоп з Хадарацької пустелі. Його зловили місяць тому, і він у гарній формі. Погляньте лишень на його руки та ноги — він сильний, наче буйвол! З нього вийде пречудовий зброєносець або, якщо ви йому не довіряєте, — гарний робітник на стайні. Хоча й буде шкода такого чудового матеріалу, адже він дуже кмітливий і цілком надається до виховання!

Натовп зареготав, а Ерагон аж зубами заскрипів від гніву. Він хотів був гукнути глузливому аукціоністові щось у відповідь, та несподівано відчув у долоні вже знайоме наростання магічної сили й зупинився. На жаль, цього раба ніяк не визволиш! Його зловлять раніше, аніж він устигне добігти до міського муру. І взагалі, будь-яка спроба втечі тільки погіршить його становище. Якщо Ерагон йому зараз допоможе, то тільки все зіпсує. Юнак опустив руку й тихо вилаявся. «Думай! — звелів він сам собі. — Адже ти вже колись ускочив у халепу з тими ургалами».

Він з розпачем спостерігав, як раба продали якомусь високому чолов’язі з гачкуватим носом. Наступним лотом була маленька шестирічна дівчинка, яку вирвали просто з рук її нещасної матусі. Коли аукціоніст розпочав торг, Ерагон насилу змусив себе піти геть, щоб не вибухнути від люті й обурення, які переповнювали йому душу.

Хлопець проминув кілька вулиць, перш ніж плач малої дівчинки затих удалині. «Хотів би я зараз побачити того злодюгу, якому б закортіло поцупити мій гаманець», — тремтячи від люті, прошепотів Ерагон. Йому майже хотілося, щоб це сталося. Розлючений, він так гепнув кулаком об стіну, що розбив собі руку.

«Саме таким речам я міг би покласти край, ставши на боротьбу з імперією, — похмуро думав юнак, сяк-так заспокоївшись. — З допомогою Сапфіри я б звільнив рабів. Адже я маю особливий дар, і гріх ним не скористатися для такої доброї справи. Якщо я цього не зроблю, то який же з мене в біса вершник?»

Поринувши в невеселі думки, Ерагон не відразу помітив, що дійшов аж до собору. Високі вежі цієї похмурої будівлі були прикрашені статуями й розцяцьковані вигадливими візерунками. Уздовж карнизів причаїлися грізні химери, по фасаду звивалися якісь небачені тварини, а на нижньому ярусі, закуті в крижаний мармур, стояли герої та королі. Між колонами визирали стіни собору із зубчастими арками й високими вітражами. Шпиляста вежа височіла над будівлею, неначе щогла корабля.

У затінку глибокої ніші Ерагон помітив залізні двері, на яких срібними літерами було викарбувано якийсь напис. Юнак упізнав слова прадавньої мови. «Заходячи сюди, збагни марноту власного буття й навіки розпрощайся з тими, кого любиш», — було написано на дверях.

Ще раз оглянувши похмуру будівлю, Ерагон аж здригнувся. У ній було щось таємничо-загрозливе, як наче це не собор, а велетенський хижак причаївся над містом, вичікуючи свою нову жертву.

До входу вели широкі сходи. Трохи повагавшись, Ерагон піднявся ними. Відчуваючи на душі якийсь неспокій, він штовхнув двері, котрі легко відчинилися на змащених олією завісах. Юнак обережно увійшов досередини.