М а в к а

По тім, що муку

свою люблю і їй даю життя.

Коли б могла я тільки захотіти

її забути, я пішла б з тобою,

але ніяка сила в цілім світі

не дасть мені бажання забуття.

В лісі чується шелест людської ходи.

Ось той іде, що дав мені ту муку!

Зникай, Маро! Іде моя надія!

"Той, що в скалі сидить" відступається в темні хащі і там притаюється.

З лісу виходить Лукаш.

Мавка йде назустріч Лукашеві. Обличчя її відбиває смертельною блідістю проти яскравої одежі, конаюча надія розширила її великі темні очі, рухи в неї поривчасті й заникаючі, наче щось у ній обривається.

Л ук а ш

(побачивши її)

Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?

(Поспішає до хати, стукає в двері, мати відчиняє, не виходячи, Лукаш до матері на порозі).

Готуйте, мамо, хліб для старостів, -

Я взавтра засилаюсь до Килини!

(Іде в хату, двері зачиняються).

"Той, що в скалі сидить" виходить і подається до Мавки.

М а в к а

(зриває з себе багряницю)

Бери мене! Я хочу забуття!"

Той, що в скалі сидить" торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, він закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.

ДІЯ III

Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені. Безлистий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорною щетиною, а долі по узліссі снується розтріпаний морок. Лукашева хата починає біліти стінами; при одній стіні чорніє якась постать, що знеможена прихилилась до одвірка, в ній ледве можна пізнати Мавку; вона в чорній одежі, в сивому непрозорому серпанку, тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок.

Коли розвидняється, на галяві стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столітній дуб, а недалечко від нього недавно насипану, ще не порослу моріжком могилу. З лісу виходить Лісовик, у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.

Л і с о в и к

(придивляючись до постаті під хатою)

Ти, донечко?

М а в к а

(трохи поступає до нього)

Се я.

Л і с о в и к

Невже пустив

тебе назад "Той, що в скалі сидить"?

М а в к а

Ти визволив мене своїм злочином.

Л і с о в и к

Ту помсту ти злочином називаєш,

ту справедливу помсту, що завдав я

зрадливому коханцеві твоєму?

Хіба ж то не по правді, що дізнав він

самотнього несвітського одчаю,

блукаючи в подобі вовчій лісом?

Авжеж! Тепер він вовкулака дикий!

Хай скавучить, нехай голосить, виє,

хай прагне крові людської, - не вгасить

своєї муки злої!

М а в к а

Не радій,

бо я його порятувала. В серці

знайшла я теє слово чарівне,

що й озвірілих в люди повертає.

Л і с о в и к

(тупає зо злості ногою і ламає з тріском свого ціпка)

Не гідна ти дочкою лісу зватись!

бо в тебе дух не вільний лісовий,

а хатній рабський!

М а в к а

О, коли б ти знав,

коли б ти знав, як страшно то було...

Я спала сном камінним у печері

глибокій, чорній, вогкій та холодній,

коли спотворений пробився голос