– Та що ти порівнюєш? Ви – особливий випадок. Таких пар – одна на сотню або й на тисячу. Покажи мені жінку, яка за двадцять п’ять років подружнього життя ні на кого іншого, окрім свого чоловіка, оком не накинула. Ти унікум, Магдо.

Магда загадково усміхнулась і запитала таким тоном, що за столом запала тиша:

– А ви впевнені, що все про мене знаєте?…

За сусіднім столиком, відповідно до надзвичайності моменту, впало на підлогу і дзвінко розлетілося на друзки керамічне горнятко із залишками кави.

Магда відвернулася до вікна, по якому стікали краплі дощу… Від її веселого піднесення не залишилося й сліду. Подруги затамували дух, перезирнулися: що відбувається?

І Магда не витримала. Пирснула зі сміху.

– Повірили?… А коли повірили? Щойно?… Чи кілька секунд тому? – веселою скоромовкою з’ясовувала вона. – «Магдо, за двадцять п’ять років подружнього життя…», – дуже вдало зімітувала вона інтонації Галі, – «ні з ким, ніде, ніколи…» Які три пари очей! З яким подивом дивилися на мене! Де мій фотоапарат? Краща картина тижня!!!

– Луїзо, а ти чого мовчиш? – смикнула Галя мовчазну Луїзу.

– Галко, ну ти стрілочник, як завжди! – озвалася подруга. – Як щось не по тобі – гоп, і перевела стрілки на іншу колію. А я сиджу, мовчу і чекаю, коли мене запитають: чого мовчиш, Луїзо?… Може, є на те підстави, Луїзо?…

Вона усміхнулася, і, побачивши цю промовисту посмішку, на неї дружньо насіли із запитаннями. У нас тут, мовляв, під носом щось відбувається, а ми нічого не знаємо. Говори, подруго!

І Луїза розповіла історію про те, як кілька днів тому в її квартирі проводка не витримала напруги.

Вранці перед роботою зникло світло у передпокої, на кухні, у ванній. Навіть кави не вдалося попити: електрочайник прикипів вилкою до розетки. «Чого сумна-невесела?» – запитав у ліфті Кінь, коли вони піднімалися у редакцію, і вона несподівано для себе пожалілася йому на побутові війни місцевого значення і на свою чергову поразку в цьому вічному двобої. Ввечері він приїхав до неї, оглянув обсяг робіт і вже через десять хвилин дзвонив сусідові у двері, щоб позичити інструмент. Полагодив розетку, повернув світло у хату, ще й зробив так, аби у бачку не шуміла вода. Луїза спостерігала, як він впевнено з усім вправляється – без жодного зайвого руху. У її помешканні немовби відбувалося захопливе шоу Девіда Копперфілда, вона не в змозі була відвести погляд від рук фокусника. Їй згадався Степан, із яким у неї так нічого путнього й не вийшло: він почувався у гостях як вдома, із задоволенням влаштовувався на її дивані з пультом від телевізора у руці і не помічав ані розетки з оголеними дротами, що звисала зі стіни над головою, ані торшера, у якому постійно блимали й перегоряли лампочки.

– І що? – слухачки забажали продовження.

– Нічого, – поставила крапку Луїза.

– Не хочеш поки що говорити – не говори, – підтримала Магда, якій дуже хотілося дізнатися, чим усе вчора закінчилося.

– Найсексуальніший вигляд, скажу я вам, – вирішила дещо додати Луїза, – має чоловік із викруткою чи молотком у руках, захоплений прибиванням полички або ремонтом проводки. Нічого не можу з собою зробити, дівчата: як побачу хлопа, який вправно цвях у стінку забиває, відразу ж накриває хвиля захвату.

– Це тому, – пояснила Магда, – що для тебе побутові проблеми – вища математика. Вони тебе паралізують. Пам’ятаєш, як ти ремонт ледве пережила?…

Магда сьогодні була в ударі, майже не замовкала. Ірина ж переважно мовчала і слухала, із задоволенням перебуваючи у режимі споглядання. Думала, слухаючи Луїзу з Магдою, що з подругами навіть розмови про дрібниці життя видаються цікавими. Думка про гаяння часу може виникнути на важливій нараді, у черзі під кабінетом чиновника або на батьківських зборах у школі – тільки не під час захопливих теревенів ні про що з найближчими товаришками. Поспілкуєшся години півтори-дві з тими, хто підходить тобі на молекулярному рівні, і настрій поліпшується, на душі розвиднюється. Кращого сеансу групового психологічного розвантаження годі й придумати.

От, наприклад, запитання: чи варто йти у перукарню? У своєму салоні мод, де працювали самі жінки, Ірині ніколи б не спало на думку виставляти цю приватну тему на загальне обговорення. А тут можна просто посеред репліки Магди: «Штапики ми з тобою, Луїзко, купували там, де й дюбелі, це я добре пам’ятаю…» – вставити запитання: «Дівчата, може, мені варто кардинально змінити стрижку?» – і дівчата, мовчки оцінивши твою зачіску, висунуть по кілька переконливих аргументів «за» чи «проти». Швидше «за», бо якщо Ірина запитує, то вона вже зважилася на експеримент. Стрижки вона міняла часто: під настрій, під подію, під нове захоплення… Залишалася постійною лише щодо кольору – воронячого крила.

Луїза теж полюбляла змінювати зачіски, але завжди на довгому волоссі. «Довге волосся, – говорила вона, – найпереконливіша принада жінки». Збирала свої вогняні кучері у хвіст, піднімала у високу зачіску, скручувала низьким джгутом на потилиці або підгортала і кріпила гренадлями так, що складалося враження, ніби вона зважилася на стрижку-каре…

Подібні перукарські розваги не надто цікавили вічно заклопотану Галю, її влаштовували той самий каштановий колір, та сама довжина – по плечі.