Другий блокнот розпухав від ідей. Зміст журналу – ось що буде найважливішим, усе в ньому буде новим, неординарним, не таким, як у журналах, подібних між собою як брати та сестри. Галя прокидалася вночі від думок, вибиралася з-під ковдри, записувала на кухні у блокнот зрозумілі тільки їй ключові слова, що означали майбутні рубрики, теми, напрями. Зранку знаходила ці записки самій собі:

І згадувала нічні ідеї.

Чоловік мовчки спостерігав за її бурхливою діяльністю.

Якось вона сказала Вікторові: якщо зробити такий журнал, як я придумала, це буде класний бізнес і прибуткова справа.

Він запитав, чи вона знає про те, скільки вітчизняних журналів змушено закрилися саме з протилежної причини. І чи вона свідома того, що усі теперішні успішні медіа-проекти – це чужі відгалуження, а стовбури з корінням – у Росії, Швеції, Німеччині, деінде… Вона відповіла, що такого, як вона придумала, не робить ніхто. І що на неї, окрім власної фантазії та неабиякого досвіду, працюватиме фактор людських стосунків. Із багатьма відомими людьми вона свого часу робила такі визначальні, пам’ятні інтерв’ю, що навіть через роки, називаючи себе у телефонній розмові, чула у відповідь: «Звичайно, пам’ятаю! Дуже приємно вас чути!» Час пустити в діло і цей капітал, недаремно ж він накопичувався роками.

– Ти поганий менеджер свого часу, – не поступався Віктор. – Тягнеш і свою, і чужу роботу. З такими звичками твоє місце серед заступників.

Вона брала до рук книгу і демонстративно виходила з кімнати: нема, мовляв, із ким говорити.

– Де твоя команда? З ким робитимеш журнал? – повертався до розмови Віктор.

– Команда? – підхоплювалася Галя. – Та я ще нікому нічого не говорила, крім двох найближчих подруг! А вже звідусіль пропонують себе такі люди, з якими за будь-який проект можна братися! Я впевнена в успіху, мені потрібні лише гроші.

– Люди в таких випадках починають із бізнес-плану, – сказав одного вечора Віктор.

– У мене є бізнес-план.

Вона принесла зі спальні блокнот.

Він переглянув її записи, кілька разів видав зверхнє «пс-с!». Вона терпляче чекала, ледве стримуючи себе. Хотілося вихопити з його рук блокнот і дати ним чоловікові по голові.

Нарешті Віктор запитав:

– Для чого відразу створювати власну систему розповсюдження? Можна ж спочатку скористатися послугами однієї з уже існуючих?…

І вона полегшено зітхнула: він дасть гроші.

…Тепер, коли минуло два роки, як почав виходити журнал «Цікаво жити», Галя могла нарешті зізнатися у тому, що хоч і була впевнена у собі, але не настільки, як показувала у перші організаційні місяці чоловікові, його товаришу, який став її партнером з бізнесу, подругам і тим, кого збирала у команду. Під ранок, коли не спалося, вона не раз впадала у паніку. Було страшно, що нічого не вийде. Уява малювала моторошні картинки. Люди, які пішли за нею, опиняються без роботи. Журнал не купують. Гроші Віктора і його компаньйона пропадають. Але вранці вона казала собі, що все йде як слід і сьогодні вона зробить іще один, бодай маленький, крок уперед. Одягалася як переможниця. Варила собі міцну каву і йшла до людей. Чому ж тепер, коли справи в журналі нарешті вирівнялися, з’явилося знайоме за газетою відчуття біганини по колу?

Що знову не так? Чому вимріяний журнал уже не тішить? І звідки відчуття, що було вже, як у дитячій грі, «тепліше, тепліше» і раптом замість «гаряче» знову робиться «холодно, холодно»?

Спробуєш це пояснити, хай навіть і подругам, які завжди на твоєму боці, не зрозуміють, нагадають: добра добувши, кращого не шукай, бережи, що маєш. Усе так. Але чому на душі так мулько? Що їй ще треба?…

Середа – день зустрічей, дівич-вечір. Вони їх називали «Фіалки щосереди». Намагалися бодай два вечори на місяць у середу залишати для спілкування вчотирьох. Цього разу вирішили подивитися панораму, що відкривалася з галереї кафе на останньому поверсі будинку в центрі міста. Скляні стіни давали можливість побачити знайомі вулички з висоти пташиного польоту. Львів розкинувся перед очима каскадом старих дахів, лискучих від вечірнього дощу. Імпресіоністська мжичка додала пейзажу переконливості: побачили б таку акварель у крамниці чи на виставці, відразу б пізнали: за завісою дощу саме Львів.

– Я колись бачила подібну картину з квартири одного знайомого, – згадала Ірина.

– Ігоря? – уточнила Луїза.

– Ні, Сергія. Пам’ятаєш? Він мав тут неподалік «кавалєрку» – малесеньке помешкання, вхід із балкона, газова плита у коридорі. Тіснява навіть для одного. Але з вікна відкривався фантастичний краєвид: до самого горизонту – дахи, дахи… Можна було спостерігати, як жінки розвішують білизну на балконах внутрішніх двориків або позмагатися у грі «Хто швидше знайде десять котів?» – і нарахувати їх з півтора десятка… Якось, коли ми вже втомилися одне від одного, Сергій запитав, чим мене ще приваблюють наші зустрічі. Я відповіла: краєвидом з вікна…

– Не образився?

– Чого б це? Він визнавав за мною свободу слова. І волевиявлення.

– Рідкісний тип чоловіка, – прокоментувала Луїза.

– А також мітингів і демонстрацій…

– Вимираючий вид.

– Свободу пересування та листування.

– Таких не буває, Ірко.

– У тому-то й річ! Мрію вголос.

Дівчата засміялися.

– А чому розбіглися? Тільки не дуркуй, скажи чесно.

– Кажу. Почав обмежувати усі вищезгадані свободи. Чудес не буває… Мені хотілося, щоб він був таким, яким собі науявляла. А він був, який був… Мав звичку вирішувати за мене, контролювати мої вчинки, захоплювати мій життєвий простір. «З ким це ти щойно розмовляла по телефону?», «Хто цей чолов’яга, з яким ти привіталася?», «Куди це ти так вирядилася?»… І головне – тон. Такий зневажливий, контролюючий, зверхній. Мовляв, знаємо ми вас, бабів… Аж кортіло дати йому правдивий привід для підозр.