Я дослухався здебільшого мовчки, лише зрідка підкидаючи прискіпливі зауваження та мізкуючи, чого так свербить під коліном, аж зненацька у мене перед очима наче блискавка шугнула, мене осяйнуло: ось воно, вирішення моєї проблеми! Можна рвонути до Мексики і без Мігеля, але вдвох із кимось іншим! Недарма ж розумні люди кажуть: одна голова – добре, а дві голови за дванадцять тисяч кілометрів на іншому континенті – то просто прекрасно! Мені потрібно вполювати компаньйона, міркував я, і Мексика тоді, вважай, у кишені!

Я глипнув на своїх товаришів, буркнув, що у мене є ліпша ідея, й, аби надто не полохати їх, почав підступно та здалеку:

– Колись у мене була Мрія, пацани…

Відтак я барвистими фарбами змалював свою давню пристрасть до Мексики, переповів про доленосну зустріч із Мігелем і нарешті про те, як мені не вдалося полетіти з ним до Мексики на Новий рік. Зрештою я перевів подих і випалив:

– Тому влітку я хочу поїхати до Мексики! Помандрувати крапаль автостопом…

На хвильку всі вщухли і витріщились на мене, мовби я щойно не слова проказав, а дістав з-за пазухи допотопний тромбон і прохрюкав гімн Гондурасу.

– Ти ж не знаєш іспанської, – нарешті прошепотів Сьома.

– Це до тієї Мексики? – перепитав Сєрьога, так, ніби Мексик на нашій планеті було дві. – Це ж з біса далеко!

– Ну далеко, ну й що? Мігель обіцяв зустріти мене у Мехіко, розквартирувати, коротше, допомогти з усім, – збрехав я, відчуваючи, що вивергнута моєю пащекою інформація струсонула моїх співрозмовників подібно до маленького землетрусу. – Ну то як, пацани? Хто зі мною? Га?! – я ледь не проверещав ці слова, прагнучи надати їм бравурного тону, який, проте, геть не пасував до мого тогочасного настрою.

Хлопці німували як партизани. Я переводив погляд із Сєрьоги на Сьому, із Сьоми на Дімона, і назад. Сєрьога першим похитав головою, низько опустивши погляд:

– У мене немає стільки грошей. Навряд чи я назбираю до літа навіть на квиток туди та назад…

Я міг би довго його вламувати, доводячи, що гроші – це не головне, що це насправді навіть не проблема, що найважливіше – це захотіти, а нашкребти необхідну суму вже якось вдасться. Проте, не знаючи навіть приблизно, у скільки обійдеться такий вояж, я змовчав (я точно знав тільки те, що до Мексики ми, хоч лусни, а дешевих квитків уже не знайдемо). Затим я зиркнув на Сьому благальним поглядом пекінеса, якого два дні не випускали на вулицю попісяти. Під таким поглядом Сьома зітхнув, зіщулився, пошкрябав макітру та проказав:

– Я б дуже хотів поїхати, Максе, але ти ж розумієш… я подаюсь на аспірантуру в Штати, треба купу документів готувати, а потім ще віза…

Я принишк і під коліном одразу перестало свербіти, навіть не довелось чухатися. Надія надибати компаньйона згасла так само швидко, як і спалахнула хвилину тому, бо останній, хто лишився, – Дімон – був найбільшим лінюхом з усіх. Нам трьом вартувало неабияких зусиль витягти його в місто подудлити пивка, а про мандрівку на інший континент годі й думати – легше було змусити зразкового совєцкого піонера матюкатися з трибуни на параді в день n-ї річниці Вєлікого Октября.

Тож я розчаровано звісив вуха, а Дімон відпив трохи пива з довгастого фіала, гучно прицмокнув, потім утупився у мене поглядом Кашпіровського та запитав:

– Коли ти хочеш їхати?

На той момент я ще не намірявся нікуди їхати, а проте, щосили випнувши груди, гордо прорік:

– У липні – серпні.

– На скільки?

– На місяць. На менше туди нема чого їхати.

Якщо досі Дімон ще міг мати якісь сумніви щодо своєї участі у моїй навіженій авантюрі, то після отого безапеляційного «на місяць», вони мали остаточно зникнути. Одначе хлопчина спогорда глипнув на Семена та Сєрьогу, після чого почухав себе правицею під підборіддям і незворушно прорік:

– Я їду з тобою.

Пиво застрягло у мене в горлянці, і я ледь не зросив ним стола, наче який слоняра, що поливає себе водою із хобота.

– Що ти сказав?!

– Я кажу, що я їду з тобою до Мексики, – спокійно повторив Дімон.

Я не міг повірити власним вухам. Моє серце загупало з такою силою, що я відчув віддачу в п’ятах, ще дужче ніж тоді, коли я вперше дізнався, що мій сусіда по квартирі ніякий не «італьяшка», а стопроцентний мексиканець. Ось воно, ось цей великий момент, який увійде в аннали історії! Я вхопив жар-птицю за хвоста, я зробив неможливе, впритул підступившись до Мрії! Я почував щось подібне до втіхи зятя, на очах у якого його теща загриміла в колодязь; моя життєва енергія з такою потужністю валила з усіх пор, що хотілося трощити посуд у барі і з невтримним оптимізмом колошматити пики флегматичним шведам. Того вечора я, як ніколи, любив життя і ладен був волати про це на весь Gamla stan.

Під ранок у мене, щоправда, зародилися сумніви. Річ у тім, що Дімон, попри своє слов’янське походження, не надто дружив зі спиртними напоями. Тобто зовсім не дружив до того, як приїхав до Швеції, і першим, хто приневолив його видудлити кілька чарок горілки під час однієї інтернаціональної вечірки в студмістечку KTH, був… кгм… ваш покірний слуга, іншими словами – я. Ну, не міг я допустити, щоб перед очима міжнародної спільноти якийсь затурканий венесуелець хильнув горілки більше, ніж чистокровний породистий слов’янин, народжений ще у Радянському Союзі. З гордістю доповідаю, панове: слов’янську честь було врятовано! Щоправда, Дімона того вечора доправляли додому в горизонтальному положенні. Тому, як кажуть математики, існувала ймовірність, відмінна від нуля, що його сколихнули не стільки мої теревені про Мексику, скільки славетний німецький «Paulaner», добросовісно осушений ним того вечора.