– Ти можеш поїхати наступного літа, – заспокоював мене Мігель під час чергового шахового побоїща.

Я скрушно хитав головою. Мігелеві слова заспокоювали мене не більше, ніж Версальський мирний договір утішав німців після Першої світової війни. Річ у тім, що наступного семестру мексиканець полишав Стокгольм із наміром навчатися в інтернатурі в Кадісі, [16] що автоматично мало покласти кінець нашим безкінечним шаховим баталіям та й узагалі нашому спілкуванню.

Кілька тижнів, що зоставалися до Нового року, розтанули немислимо швидко. Настав той день, коли ми з Мігелем тепло попрощалися, пообіцявши один одному підтримувати зв’язок, і мексиканець поїхав. Беззоряні північні ночі стали безкінечно довгими, а квартирка, яку раніше трясло та розпирало від надлишку енергії, тепер видавалася безрадісною та похмурою. Холодний Борей розгулював темними і порожніми вулицями Стокгольма та боляче кусав усіх, хто відважувався мріяти про теплу Мексику.

Мігель – далеко, Мексика – ще далі, а я – лише самітник у заледенілій столиці Півночі, прикрашеній неоновими вогнями. Такими були факти. І факти, як бачите, всі проти мене.

Одначе, сам того не розуміючи, мексиканець примусив мене знов і знов повертатись у думках до моєї великої Мрії, тобто щораз більше розпалювати вогнище призабутої пристрасті. Саме він, невисокий кучерявий хлопчина, якому я ледь не набив писок на другому тижні нашого знайомства, став тією іскрою, від якої одержимість Мексикою розгорілась у моєму мозку з небувалою дотепер силою і не згасала більше ні на мить. Відтоді я почав думати про Мексику так часто, що, здавалося, небавом подужаю перенести себе на американський континент лише силою думки.

І Бернард мав рацію, чорт забирай! Мексика? А чому ні?! Хто йде вперед, озброєний великими мріями, завжди сильніший від тих, у кого на руках лише факти.

Стокгольм ледачо добував до кінця безсніжну зиму 2008-го року, ховаючи під молочним світлом ліхтарів і перламутровим сяйвом вітрин вічну нудьгу ідеального міста.

Швеція взимку – справжнє королівство темряви, що для мене, залюбленого у сонце та літо, стало істинним кошмаром. Почварна пітьма зачаїлася у кожному закутку, вливалась, наче тягуча смола, у будинки, залишала невигойний слід сірості та журби на обличчях людей. Сонце щодня боязко видряпувалося з-під ковдри горизонту, тишком-нишком прокрадалося над дахами будинків, зрідка визирало над покрівлями, як фашист із засідки, а затим, немов соромлячись чогось, хутко ховалося назад.

Після від’їзду Мігеля у мене з’явилося троє нових приятелів, із якими за кілька зимових місяців я устиг добряче зблизитись. Хлопці з іменами Діма, Сергій і Семен (по-простому Дімон, Сєрьога та Сьома) були з колишніх радянських республік і навчались разом зі мною в КТН. Дімон, вічно блідий хлопчина з гривою темного скуйовдженого волосся, приїхав із Білорусі й уже два роки старанно дзьобав моноліт науки, виборюючи право називатись Ph.D. [17] Його безкровне, постійно стомлене обличчя оживляли задумливі очі, виразно сині, ніби два сапфіри на білій тарілці. При спробі зазирнути в оті очі у грудях напливало незрозуміле моторошне почуття, мов відлуння якогось давно забутого первісного страху. Сєрьога приперся з Карелії, у Стокгольмі гаяв час уже майже рік і мав вигляд типового росіянина: худющий, білявий, зі стабільно потішним, як після перекинутої чарчини, виразом на обличчі. Сьома – безпардонний і опецькуватий, найбільший живчик з усіх трьох – теж росіянин, що вже більше десятка років жив на півдні Франції у крихітному містечку з немилозвучною назвою По.

Суботніми вечорами наше славне товариство викохало звичку збиратись в одному чепурному барі майже в серці міста, історичному центрі шведської столиці, який городяни так і називають – Gamla stan. [18] Це чи не єдине місце у всьому Стокгольмі, де можна було забути про нікому непотрібні статті, конференції та звіти, вдавати, що за вікном на тебе чекає погоже сонячне небо, а не вогка чорнота, лише зрідка приправлена сріблястим місячним сяйвом. Була в тому якась особлива романтика: старе місто, рафінований дух старовини, спресований у клубку вузеньких вулиць, і наші оглушливі пивні відрижки, які вульгарно розривають всепоглинаючу північну темряву.

Отак ми проводили один із типових для Швеції темних і незатишних вечорів, неквапом сьорбаючи пиво в чепурненькому барі. Дімон щойно здійснив невдалу спробу пришвартуватися до барменші, розкішної брюнетки з кругленькою попою, запропонувавши їй сфотографуватися на тлі барної стійки. Взагалі, це я хотів до неї причалити, і я перший видав таку ідею, але у Дімона був фотоапарат, і він підірваний на такі штуки. Однак смаглява дівуля, кокетливо підібгавши нафарбовані губки, хльостко відшила його, навіть не зморгнувши оком. Деморалізований поразкою Дімон почовгав назад до нашого маленького столика, і, щойно він примостився на стільці, я відчув, що мені щось замуляло справа під лопаткою, а потім різко засвербіло під лівим коліном. Я вже згадував, що не вірю у знаки та символи, але це, мабуть, точно був знак, бо тієї ж миті з моїх вуст мимохіть зірвалось:

– Які у кого плани на літо, пацани?

У Європі мандрівки – то звична річ, і за два місяці наша ватага встигла пошвендяти Швецією та навіть на тиждень вирядитися до Італії. На носі чигала ще одна, вже практично спланована подорож далеко на північ Норвегії.

Так от, розбурхані моїм запитанням, хлопці заходилися жваво обговорювати можливі варіанти, де можна було б улітку пошукати пригод на власні голови. Думки різнилися: Сєрьога підмовляв три місяці нічого не їсти, на зекономлені гроші орендувати джип і влаштувати сафарі Ісландією; Сьома хотів ще раз рвонути до Норвегії, але вже на південь; а Дімон, який недолюблював метушню, біганину та лазіння по скелях, пропонував не їсти лишень два місяці, нараюючи спокійний відпочинок десь на південному узбережжі Іспанії. Ми мусили прийти до єдиного рішення, бо тільки так можна було максимально зменшити бюджет поїздки.