Я все розумів, однак це не вирішувало проблеми, тому продовжував сидіти, неначе сфінкс, з останніх сил зберігаючи мертвотну мовчанку.

– Якби ще Мігель поїхав з нами, а так…

– То тільки в цьому проблема? Ти не хочеш їхати, бо не їде Мігель?

Дімон, здавалось, аж зрадів, що перед ним не мрець.

– Не тільки, Максе. Мексика – це дуже далеко, ні ти, ні я не знаємо іспанської, а мексиканці не знають англійської, у нас там немає друзів, взагалі нікого немає, і коли щось трапиться…

– Коли щось трапиться, ми будемо разом!

– Я розумію, але…

– Що «але»?!

– Давай поїдемо потім, ну, може, під Новий рік абощо…

Я ледве стримався, аби не бовкнути щось образливе.

Одне з найстрашніших слів у житті – це слово «потім». Є ще й інші, як-от «якось воно буде», або «там побачимо», або «ще 5 хвилин… посплю ще тільки 5 хвилин, а от потім…». Але серед усіх слово «потім» найстрашніше. Я ненавиджу саме це слово.

Людям властиво все відкладати на потім, мотивуючи це тим, що на носі – купа нагальних справ, що є термінова робота, яку, хоч лусни, слід виконати вчасно, що необхідно перейматися кар’єрою, бігти туди-то, робити те-то, не спати ночами, писати, звітувати. Хоч, проте, ніхто не скаржиться на дефіцит блискучих ідей у голові, кожен у запасі має сонмище прекрасних замислів щодо того, як краще реалізувати себе, і ще більше планів, куди можна було б поїхати подорожувати чи відпочити, але все це потім, через тиждень, через місяць, наступного року, от-от, тільки б завершити проект, заробити трошки більше грошей чи дочекатися підвищення, зате потім… Але уявіть: одного дня ви прокидаєтеся бадьорим і зосередженим на майбутньому, з непохитною рішучістю назавжди покінчити з «потім», зиркаєте в дзеркало й – опа! – виявляється, вам уже під сімдесят, і ось тут у голову, наче товстий огидний хробак, потихеньку вгризається болюча думка, що повноцінного життя так і не було, що весь час воно ховалося десь там, за ширмою непробивного «потім», що за всі ці роки вам так і не стало снаги заглянути за ширму та спробувати на смак, помацати, яке воно, те справжнє життя.

Дзуськи! Не на того напали! Це не для мене: я ненавиджу слово «потім»! Однак, повторюся, це не вирішувало проблеми: Дімон просто підставив мене.

– Чому ти не сказав раніше?

– Мені шкода, що я так підвів тебе, – Дімону справді було ніяково.

– Слухай, Дімоне, – почав я, намагаючись надати голосові якомога більш приязного тону, проте, хоч як не намагався, однаково скидався на захриплого після грандіозної пиятики тигра. – Ніхто не говорив, що це буде легка поїздка із першокласними гідами та п’ятизірковими готелями. Навіть якби ми хотіли, у нас на таке не вистачить грошей. Для нас із тобою Мексика – це пригода, це авантюра з безліччю небезпек, і в той же час це романтика, якої ти не знайдеш більше ніде на планеті! І ця авантюра можлива тільки тоді, коли ми будемо разом! Скільки твоїх друзів побували або хоча б планують поїхати до Мексики? Отож бо. Це наш шанс розбавити прісне життя чимось справді непересічним й ексцентричним, це нагода виділитися, зробити щось таке, чого не можуть зробити інші, а те, що ми не знаємо мови, тільки додасть пригоді гостроти. Я знаю, що розмови твоєї матері про якесь там придуркувате пророцтво хвилюють і навіть лякають тебе, але це життя, Дімоне, перешкоди в ньому трапляються на кожному кроці, вони для того й існують, аби їх долати! Невже ти поступишся через те, що якась стара карга з трухлявим дуплом замість мозку своїми теревенями намагається керувати твоїм життям?! Та що та відьма знає про Мексику?! Б’юсь об заклад, вона, крім торфовищ, косооких зайців і коров’ячого лайна, нічого більше не бачила в тій Білорусі! Зрештою, ти думаєш, мені не лячно пертись у таку далечінь? Але я ні на мить не дозволяю собі засумніватись у тому, що все буде просто чудово!

– Я подумаю, – сухо відрізав Дімон, похнюпившись так, що ледве не вперся підборіддям собі в груди, – я подумаю, поговорю з… е-е-е… хм… я зателефоную тобі сьогодні ввечері.

– Даю тобі час до півночі, – холодно просичав я, після чого підвівся і, силкуючись погамувати оскаженіле тремтіння в кінцівках, рішучими кроками помарширував із ненависного кафетерію геть.

Дорогою додому від незносного душевного розладу я замалим не віддубасив трьох шведів, які мали нещастя втрапити мені під гарячу руку на вулиці, але двоє своєчасно дали драла, а третій заліз на найближче дерево, звідки почав щось жалібно скімлити. Я спробував кілька разів збити його цеглиною, але мені це швидко набридло.

Удома я ледь не гарчав із розпуки, гатив кулаками в стіни та ліжко, розбив дві тарілки, погнув у трьох місцях сковорідку та, здавалося, одним лише поглядом міг би трощити стіни. Я лаявся так, аж самому страшно згадувати: за таке у XV столітті моментально відлучали від церкви. Але ні, я не збожеволів – я завжди так реагую на каверзи долі, особливо тоді, коли не можу зарадити ситуації, в якій від мене вже нічого не залежить.

Дімон зателефонував за чверть до одинадцятої. Я щосили намагався погамувати себе, приховуючи зрадливе люте джерготіння в голосі, і підніс телефон до вуха.

Я знав, що він скаже. Казати такі речі по телефону завжди легше – не треба дивитися у вічі. Він повторив своє «ні». Звичайно, перед тим укотре розписав усі потенційні небезпеки на нашому шляху так, ніби я тягнув його мандрувати геєною вогненною, а не Мексикою. Загалом він уперто притримувався своєї версії про ворожку та її пророцтво.

Я більше не переконував його. Мрія всього життя, яка, здавалося, вже була у мене в руках, знову (чорт забирай, знову!) вислизнула з-під самого носа, розтанула, як тремке марево, посеред пустелі. Я задихався від люті та безсилої злості. Але мовчав.

Дімон, очевидячки, теж почувався незручно. Думаю, не так переді мною, як перед Сьомою та Сергієм, перед якими доведеться виправдовуватися за свої слова, так необачно кинуті у барі на Gamla stan’і, тому він не просто відцурався своїх намірів, а намірився і мене відрадити від поїздки, щоб це виглядало, наче я сам роздумав їхати. Останніми його словами стали:

– Максе, ти знаєш, я тут подумав… а навіщо воно тобі, пертись до тієї Мексики? – він трохи помовчав, а після того додав: – Я тобі друг, і моя тобі порада: забудь про це…

То була остання крапля: у мене зірвало дах і відмовили гальма. Я брутально вилаявся, жбурнув телефон чимдалі від себе і готовий був розлетітися на атоми, організувавши новий Big Bang. [19]

Від отого фальшивого «я тобі друг» у мене ледь не потьмарилася свідомість, я шаленів і булькав, неначе загнаний у клітку дикий звір, виливаючи в порожнечу пекучу образу на несправедливий світ. Але я розумів, що нічого – абсолютно нічого – не можу вдіяти, адже Дімон, урешті-решт, має право вибору, і ніхто не може та й не має права примушувати його кудись пертися проти його волі.