— Спасибі тобі, — мовила вона.

— Спасибі — за що? — спитав він.

— За те, що виявив добросердя до бідолашної міс Дженкінс. Обіцяю, я навчуся дуже добре грати на фортепіано. Що-що, а це я тобі обіцяю.

— Є ще одне, що ти могла б для мене зробити.

— Що саме?

— Зняти свою нічну сорочку. Я хочу відчувати дотик твоєї шкіри.

Застукана зненацька, Елізабет підкорилася. «Акт» уже став надто звичним і не викликав у неї колишньої сором’язливості та ніяковості, але їй було байдуже — торкається шкіра до шкіри чи ні. Однак для нього ця ніч означала явну перемогу.

Але ж як важко було навчитися грати на фортепіано! Попри те що Елізабет мала певний хист, давалося взнаки те, що в її родині ніхто не музикував. Тому для неї це навчання означало початок повністю з нуля, навіть у таких елементарних речах, як різновиди музики, її структура й термінологія. День за днем, спотикаючись та падаючи, поволі просувалася вона вперед — чи вдасться їй коли-небудь зіграти самостійно хоч простеньку мелодію?

— Так, удасться, але спочатку ваші пальці мають стати більш гнучкими та моторними, а ваша ліва рука має призвичаїтися робити рухи, відмінні від тих, що їх робить ваша права рука. Ваш слух має розрізняти чітке звучання кожної ноти, — навчала Теодора. — А тепер — усе спочатку, Елізабет. Ви робите успіхи, запевняю вас.

За тиждень вони відійшли від формальності, стали звати одна одну по імені й установили такий порядок занять і спілкування, який значно полегшив тягар самотності, від якої страждала Елізабет. Кожного буденного дня Теодора приїздила на вагонетці о десятій ранку, і вони займалися музичною теорією аж до ленчу, який подавали до оранжереї. Потім вони йшли до рояля і займалися нескінченними гамами. О третій Теодора поверталася на вагонетці до Кінроса. Інколи вони прогулювалися в парку; одного разу навіть спустилися вниз зміїною стежкою, і Теодора показала Елізабет, де знаходиться її маленький будиночок, — він їй дуже подобався, і вона ним страшенно пишалася.

Але Теодора не запросила Елізабет в гості, а Елізабет була надто розважливою, щоб самій напрошуватися. У цьому питанні Александр був непохитним: його дружина під жодним приводом не мусила відвідувати місто Кінрос.

Пропустивши другі місячні поспіль, Елізабет зрозуміла, що завагітніла, бо знала про це з розповідей Мері. Чого вона не знала — це як повідомити Александру. Клопіт полягав у тому, що вона і досі до пуття його не знала, та й він був не з тих, про кого хотілося б щось дізнатися. І хоч як би вона не намагалася розкласти по поличках свої страхи та раціонально їх обміркувати, Александр бовванів у її уяві як відсторонена владна постать, до того ж увесь час він був надзвичайно зайнятий — вона навіть не знала, про що з ним можна поговорити! Тож як вона мала повідати йому цю новину, котра наповнювала її радістю — радістю, яка не мала стосунку ані до «акту», ані до самого Александра? І хоч як би Елізабет не крутила цю думку в голові, їй ніяк не вдавалося знайти потрібні слова.

За два місяці після приїзду до Кінроса вона вже грала своєму чоловікові на фортепіано Бетговенове «До Елізи» — саме тоді, коли він несподівано заявився додому, щоб пообідати. Її гра викликала у нього захват — і недаремно: Елізабет навмисне чекала того часу, коли зможе грати, щоб не фальшивити.

— Прекрасно! — скрикнув він, підхопив її на руки і сів у крісло, всадовивши дружину собі на коліна. Потім Александр задумливо прикусив губу і прокашлявся. — Я хочу дещо у тебе спитати.

— Що? — озвалася Елізабет, гадаючи, що чоловік почне розпитувати про її музичні вправи.

— Уже два з половиною місяці, як ми одружені, а в тебе немає місячних. Ти вагітна, люба моя?

Затамувавши подих, Елізабет обхопила чоловіка руками.

— Так, так! Я вагітна, просто не знала, як тобі про це сказати.

Александр ніжно поцілував її.

— Я кохаю тебе, Елізабет.

Якби оця інтерлюдія тривала — Елізабет у нього на колінах, а він увесь охоплений ніжністю, — якби він лише обмежився радісним захватом з приводу звістки про майбутню дитину, з приводу того, що його дружина, вчорашня дитина, невдовзі народить дитину йому, — хтозна, як би склалося подальше життя Елізабет і Александра?

Але раптом він рвучко поставив її на ноги, а сам підвівся — з похмурим обличчям та сердитим поглядом, і Елізабет перелякалася — чи не роздратувала вона його якимось словом чи жестом? Елізабет затремтіла й інстинктивно зіщулилася в його руках, що досі конвульсивно стискали її.

— Оскільки ти носиш у собі мою дитину, то мені настав час сказати тобі дещо про себе, — суворо мовив Александр. — Я — не з родини Драмондів. Тільки спокійно і без крику! Дай мені сказати! Я — не брат тобі, Елізабет. Я просто далекий родич по лінії Маррі. Моя мати була з родини Маррі, але я й гадки не маю, хто був моїм справжнім батьком. Дункан Драмонд дізнався, що моя мати зустрічається з якимось іншим чоловіком, дізнався з тієї простої причини, що вона вже рік не бажала з ним спати, але завагітніла дитиною, до появи якої він не мав жодного стосунку. Коли він звинуватив її в подружній зраді і став вимагати викласти все начистоту, вона відмовилася назвати ім’я чоловіка; сказала лише, що покохала його і через те не могла спати з Дунканом, якого ніколи не любила. Вона померла при пологах і забрала свою таємницю у могилу. А Дункан був надто гордий, щоб сказати, що я — не його син.

Елізабет слухала, розриваючись між полегшенням через те, що Александр сердився не на неї, та страхом, якого на неї нагнала щойно почута історія. Але більша частина її єства не могла збагнути, навіщо він навмисне зруйнував отой прекрасний момент обіймів, момент єднання почуттів? Хтось старший та досвідченіший спитав би на її місці, чи не можна було б відкласти цю новину на якийсь інший день, але все, на що спромоглася в ту мить Елізабет, — це збагнути, що диявол в Александрі був сильніший за коханця. Її дитина була для нього менш важливою, аніж його прихована незаконнонародженість.