Однак він з’явився аж на заході сонця, коли дорога виринула з лісу на відкритий простір, який перетинала дорога, вкрита гравієм; уздовж дороги стояли халупи й тенти. Усе те чуже й незвичне, що Елізабет встигла побачити раніше, зблякло у порівнянні з Кінросом, який вона уявляла собі чимось схожим на Кінрос у Шотландії. Але він виявився зовсім іншим! Халупи та тенти змінилися більш солідними хворостяними мазанками, вкритими гофрованою бляхою чи чимось схожим на кору, яку зідрали з дерева та зшили докупи. Помешкання були розкидані обабіч вулиці, але в нечисленних провулках виднілися якісь дерев’яні вежі, стояки та сараї — химерні конструкції, про призначення яких вона навіть не здогадувалася. І все це було до жаху бридким та огидним! Бридким та огидним!

Потім з’явилися комерційні споруди та крамниці; кожна з навісом на дерев’яних палях. Навіси відрізнялися один від одного: ті, хто їх споруджував, аж ніяк не зважали на симетрію, порядок чи естетику. Вивіски, грубо намальовані від руки, оголошували про те, що тут є пральня, пансіон, ресторан, бар, тютюнова крамниця, чоботарня, перукарня, універмаг, приймальня лікаря чи крамниця залізних виробів.

Було у Кінросі й два будинки з червоної цегли — церква зі шпилем та двоповерховий будинок із верхньою верандою, оздобленою чавунним мереживом, таким гарним, що навіть у всьому Сіднеї такого Елізабет не бачила. Навіс будинку з гнутого гофрованого заліза тримався на залізних стовпах і теж був прикрашений вишуканим чавунним мереживом. Елегантний та красивий напис сповіщав, що це готель «Кінрос».

Ніде не було видно жодного деревця, тому навіть призахідне сонце, здавалося, нещадно палило та грало у волоссі якоїсь жінки, що стояла поруч з готелем, перетворювало її на осяяний сніп. Владна постава та незламна рішучість, яку ця жінка випромінювала, привернули увагу Елізабет, і вона довго — скільки могла — дивилася на неї, витягнувши голову, як журавель. Вражаюча постать. Як Британія на монетах або Боадіцея на малюнках у книжках. Вона, здавалося, дещо насмішкувато привіталася з Александром, який їхав біля екіпажа, а потім відвернулася в інший бік. Тільки тоді Елізабет помітила, що жінка курила сигару і пускала з ніздрів дим, наче казковий дракон.

Довкола було багато людей — чоловіків, убраних у потерті брюки та фланелеві сорочки, з фетровими широкополими капелюхами на головах, і жінок у запраних бавовняних платтях по моді тридцятирічної давності та в непоказних солом’яних капелюшках. І купа китайців: довгі коси мало не до поперека, чудернацькі чорно-білі черевички, конічні капелюхи, жінки та чоловіки в однакових брюках та піджаках чорного або темно-синього кольору.

Колона в’їхала в хащі якихось механізмів, труб, що вивергали дим, сараїв з гофрованого заліза та дерев’яних поворотних кранів і зупинилася біля підніжжя високої скелі — футів з тисячу заввишки. Схилом мало не вертикально піднімалася вузька рейкова колія і губилася нагорі серед дерев, що нарешті втішили погляд.

— Кінець подорожі, Елізабет, — сказав Александр, висаджуючи її з екіпажа. — Самерс незабаром подасть вагонетку.

І дійсно — невдовзі по рейках поволі спустився якийсь транспортний засіб, схожий на відкритий омнібус на залізних колесах, бо мав чотири ряди нефарбованих сидінь для шістьох пасажирів, а також довгий, високо огороджений лоток для вантажів. На відміну від омнібусів ці сидіння були зроблені під неймовірним кутом: пасажирам доводилося сидіти в них, відкинувшись далеко назад. Перегородивши планкою край їхнього сидіння, Александр примостився поруч з Елізабет, рішуче взяв її за руки і поклав їх на поруччя.

— Тримайся і не бійся, — сказав він. — Ти не випадеш, це я тобі обіцяю.

Повітря бриніло різними звуками: пихканням двигунів, яке своєю безперервною монотонністю доводило до шаленства, важким гепанням, металічним скреготом, лясканням обертальних ременів, хрускотом та підвиванням дробарок. Згори долинав шум, що відрізнявся від інших гучністю: то був звук єдиного парового двигуна. Вагончик зрушив з пласкої поверхні, пройшов крутий вигин у рейках і почав підніматися угору під неймовірно крутим кутом. Якимось магічним чином Елізабет змінила положення — вона вже не лежала, а сиділа рівно; холодіючи від страху, вона дивилася вниз, а перед нею поступово розгортався краєвид Кінроса. Пейзаж розширявся, аж поки сутінки не перетворили непоказні околиці міста на непроглядну імлу.

— Я не хочу, щоб моя дружина жила отам, унизу, — зауважив Александр, — і тому спорудив свій будинок на вершечку гори. Окрім зміїної стежки оця вагонетка є єдиним способом спуститися чи піднятися. Поверни голову і поглянь он туди — бачиш? Її тягне товстий дротяний кабель, що намотується і розмотується за допомогою двигуна.

— А чому, — ледь вичавила з себе Елізабет, — а чому вагонетка така велика?

— Тому що нею користуються і шахтарі. Копри шахти «Апокаліпсис» — бачиш оті високі дерев’яні дерики? На них тримаються тягові лебідки, розташовані на отій широкій заглибині, яку ми щойно проїхали. Працівникам легше потрапляти до шахти на вагонетці, аніж крізь тунель, вхід до якого біля підніжжя, бо їм заважають і загрожують велетенські вагонетки-самоскиди для руди, а також локомотиви, що рухаються неподалік входу. Кліті опускають шахтарів до основної галереї, а наприкінці робочої зміни забирають їх.

Коли вагонетка опинилася серед дерев, війнуло прохолодою. «То через висоту, — збагнула Елізабет, — і через тінь, що дає листя дерев».

— Кінрос-гаус — ген там, на висоті три тисячі футів над рівнем моря, — мовив Александр, знову виявивши моторошну здатність читати її думки. — Улітку там панує приємна прохолода. А взимку — набагато тепліше.

Нарешті вагонетка виїхала на пласку поверхню, нахилилася, змусивши і пасажирів знову відкинутися назад, а потім зупинилася. Елізабет насилу вибралася з неї, не давши змоги Александру допомогти їй, і здивувалася — як же швидко падає на землю ніч у Новому Південному Уельсі. Тут не було ані притаманних Шотландії тривалих сутінків, ані тієї магічної години, коли промені призахідного сонця огортають землю чарівним сяйвом.