Аби не мовчати, вона вигукнула:

— О Александре! Бідна твоя мати! Що ж то був за чоловік, який дозволив їй отак померти?

— Не знаю, хоча я не раз про це запитував себе, — відповів він іще суворішим голосом. — Усе, що я можу сказати, — це те, що той чоловік більше переймався власного шкурою, ніж моєю матір’ю чи мною.

— А може, його на той час уже не було на світі, — припустила Елізабет.

— Не думаю, — відказав Александр. — У всякому разі, моє дитинство минуло в стражданнях, які я терпів від чоловіка, якого вважав своїм батьком; і я ніяк не міг збагнути, чому ж він завжди невдоволений мною і що я маю зробити, щоб його задобрити. Звідкись у мені взялася віслюча впертість, яка не дозволяла принижуватися та благати, хоч як би сильно Дункан мене не бив і хоч які б жахливі речі не змушував робити. Я просто ненавидів його. Ненавидів його!

«І ця ненависть досі керує твоїми вчинками, вона панує над тобою, Александре Кінрос», — подумала Елізабет.

— А як же ти про все це дізнався? — спитала вона, сама злякавшись власної сміливості.

— Коли приїхав Маррі, щоб перебрати церкву, Дункан знайшов у ньому споріднену душу. З першого ж дня вони потоваришували, і Дункан, напевне, відразу ж розповів Марpi історію про моє походження. На той час я вже звик майже увесь час проводити в домі у пастора, навчаючись у доктора МакҐреґора, — Дункан не міг піти проти свого священика, — і тому наївно припустив, що так буде і при Маррі. Але той заборонив мені з’являтися у себе і сказав, що потурбується про те, щоб я ніколи не поступив до університету. В очах у мене потемніло, і я його ударив. Ну, зламав йому щелепу, а він примудрився-таки презирливо плюнути мені, що я — байстрюк, що моя мати була звичайною повією і що я потраплю до пекла за те, що моя мати і я скоїли з Дунканом.

— Яка жахлива історія! — мовила Елізабет. — Саме тому ти і втік, наскільки я розумію.

— Так, тієї ж ночі.

— А твоя сестра по-доброму до тебе ставилася?

— Вініфред? Так, певним чином так, але вона на п’ять років старша і вже була заміжньою на той час, коли стала відомою правда. Здається мені, що вона й досі нічого про це не знає. — Нарешті Александр відпустив Елізабет зі своїх рук. — Зате тепер про це знаєш ти.

— Так, тепер — знаю, — повільно мовила вона. — Тепер знаю. Відтоді як я тебе зустріла, я відразу ж відчула, що тут щось не так, — ти поводився не так, як ті Драмонди, яких я знала. — Вона зобразила посмішку, витягнувши її з якогось вмістилища внутрішньої сили та незалежності, про яке вона навіть і не здогадувалася. — Якщо чесно, то ти нагадав мені Диявола — своєю бородою та бровами. Я страшенно тебе боялася.

Це зізнання породило сміх та спантеличений погляд.

— У такому разі бороду доведеться негайно зголити, але з бровами буде складніше. Принаймні не буде сумнівів стосовно батька майбутньої дитини.

— Які там сумніви, Александре? Я приїхала до тебе незайманою.

Замість відповіді він взяв її за праву руку, поцілував, а потім повернувся і вийшов з кімнати. Коли вона лягла спати, його в ліжку не було, і тієї ночі він так і не з’явився. Елізабет лежала в темряві з широко розкритими очима і тихо плакала. Чим більше вона дізнавалася про свого чоловіка, тим менше вірила в те, що коли-небудь зможе його покохати. Над ним панувало його минуле, а не майбутнє.

Коли Александр втік з дому в переддень свого п’ятнадцятого дня народження, він не взяв з собою нічого, окрім буханця хліба та шматка сиру. Єдиним пристойним убранням було те, у якому він ходив до церкви, а решта було надто потертим та дірявим, щоб давати собі клопіт брати з собою. Хоча він і не був міцної статури, те життя, до якого змусив його батько, розвинуло в ньому незвичайну силу та витривалість, тому він біг пристрибом цілу ніч, не зупиняючись перевести подих. Час від часу інші хлопці теж намагалися втекти з Кінроса, але їх незмінно знаходили за милю-дві від домівки. Александр вважав, що в глибині душі їм не надто хотілося тікати. Ним же думка про втечу заволоділа повністю, тож коли о п’ятій ранку він нарешті зупинився попити води зі струмка, від Кінроса він уже встиг відбігти аж на сімнадцять миль. Що тримало його в тому місті, якщо він не зможе потрапити звідти до університету в Единбурзі? А провести все своє життя на ткацькій фабриці було для нього рівнозначно смертному вироку.

За тиждень він устигнув добратися до околиць Ґлазґо — у нього забракло духу вирушити до Единбурга, — де він сподівався знайти хоч якусь роботу. Подорожуючи, він, щоб прожити, рубав дрова та підстригав у парках дерева та кущі, але мріяв він про інше. Що йому хотілося — так це можливості спробувати себе в такій роботі, яка б давала йому змогу навчатися і вдосконалюватися, роботі, яка вимагала як розуму, так і грубої сили. І він знайшов таку роботу, коли дістався до Ґлазґо — третього за розміром великого міста на Британських островах.

Предмет його мрії стояв у дворі, нагнітаючи повітря в плавильню: з труби ішов дим, а округлий корпус оповивала біла пара. Паровий двигун! На мукомельні в Кінросі було два парові двигуни, але Александр так жодного разу їх і не бачив — і ніколи б не побачив, навіть якби залишився в Кінросі. Територію мукомельні розподілили між місцевими родинами, а Дункан та Джеймс Драмонди були прикріплені до ткацької фабрики- як і їхні діти.

«А натомість я, — подумав Александр, — учиню так, як учинив мій знаменитий тезко, — вторгнуся на незвідану територію».

Навіть у свої п’ятнадцять років він мав підхід до людей і вмів їх зачаровувати. Досі ці чари були спрямовані виключно на померлого Роберта МакҐреґора, але тепер, коли Александр проникнув на плавильню, він знайшов нову мішень для своїх чарів — і не якусь там закіптюжену постать, яка кидала лопатою вугілля в розпечену ненажерливу пащеку котла. Біля парового двигуна стояв добре вдягнений чоловік з ганчіркою в одній руці та гайковим ключем у другій. Стояв — і нічого не робив.

— Вибачте, сер, можна до вас звернутися? — спитав Александр у байдикуючого чоловіка і посміхнувся.