– Взагалі-то ми не збирались робити нічого розбещеного, а в поцілунках я не бачу нічого поганого.

– Ну так, звісно ж ви нічого не збирались, – саркастично вимовила мама.

– Так, мам, не збирались, – сказала я та почала підніматись по сходах наверх.

– Я не відпускаю тебе, доки ми не поговоримо, – мама піднімається зі мною по сходах. – О Боже, що з твоєю кімнатою? Ви що і тут розважались?

– На добраніч, мам, – говорю я та закриваю двері прямо перед нею.

– Ми ще не поговорили! – кричить мама вже стоячи за дверима.

«Що зі мною? Я ніколи б раніше не повела себе так із матір’ю. Але чому вона не хоче зрозуміти мене?»

Через хвилину я почула мамині кроки, що почали поступово віддалятись. Подивившись на весь безлад у кімнаті. Я почала прибирати речі з підлоги.

«Оу, майка Фелікса; я її досі не випрала. Блін, вона пахне нами… Хочу одягнути її.»

Натягую на себе майку Антоші ті відразу ж пропитуюсь цим прекрасним запахом.

Я беру до рук телефон та набираю повідомлення для Фелікса:

Вибач, за реакцію мами; вона сердиться на мене, проте я думаю, що скоро все налагодиться. Нам із тобою деякий час не варто бачитись, пробач, але краще батьків не злити. Ти пішов лише пів години тому, а я вже сумую за тобою. Сподіваюсь, що скоро побачу тебе J

Відправляю смс та продовжую прибирати. У кімнаті відчувається приємний запах ванілі та шоколаду. Падаю на ліжко, згадуючи все, що відбувалося на ньому, і розумію, що воно також пахне Феліксом.

«Блін, щось він довго не відповідає. Із ним усе добре?»

Нарешті приходить довгоочікуване повідомлення:

Я повертаюсь у своє рідне місто: бабуся тяжко захворіла – ми повинні бути з нею. Завтра о десятій годині ми вже виїжджаємо. Принцеса, я не хочу тебе втрачати, проте нічого зробити не можу. Будь ласка, давай я поговорю з твоїми батьками; хочеться провести свої останні хвилини тут із тобою.

«Ні, цього не може бути; будь ласка…»

Коли я нарешті розумію, що в мене залишилось не так багато часу, щоб провести його з Антошею, підриваюсь із ліжка та чимдуж несусь на кухню, де батьки п’ють каву.

– Емма, невже ти плачеш через те, що я на тебе накричала? Не… – я перебиваю маму:

– Він їде з міста… Можна я сьогодні проведу з ним останні години разом?

– Не перебільшуй. У вас ще, мабуть, безліч часу, – говорить мама.

– Завтра. Він їде завтра о десятій годині, – кажу я, ледве стримуючи сльози.

– Але ж… Ви… Я не можу.

– Сонце, мабуть, вам краще і не бачитись перед його від’їздом: так буде легше, – говорить тато.

«Що? Так буде легше? Ви взагалі, блін, нічого не розумієте, так? Це не просто захоплення; я кохаю його.»

– То ви мене не відпускаєте, так? – говорю я. тихо плачучи.

– Так. Тобі буде легше перенести це все саме так. – відповідає мама.

– Зрозуміло; дякую вам, – випалюю я, підіймаючись по сходах до кімнати.

Заходжу всередину, замикаюсь на ключ та набираю повідомлення для Антоші:

Зайшовши до двору, направляйся не до дверей, а до мого вікна, тільки так, щоб батьки не запалили. Якщо вони не хочуть відпускати мене до тебе – то я приведу тебе до себе. Чекаю, Фелікс, приходь скоріше.

Ти впевнена? Тобі ж потім влетить від батьків, якщо вони дізнаються.

Занадто довго я жила за правилами. Досить.

Я скоро буду, принцеса. Чекай :)

Хвилин через десять, почувся звук ударів камінців об вікно.

«А ось і Антоша.»

Відкриваю вікно та бачу перед собою це прекрасне створіння.