– Де він? – перебиваю я хлопця.

– Емма, не переживай, він прикрашає кімнати на другому поверсі. Зараз ми його покличемо, – це голос мого брата. – Просто він замість того щоб допомагати нам – весь час сидів біля тебе. От ми його й відправили наверх, щоб хоч трохи користі з нього було.

«Я поки-що не бачу Антона, проте відчуваю, що він десь зовсім поруч.

Так, а ось і він: стоїть у дверях і посміхається, дивлячись на мене. Я могла б вічно дивитись на нього, проте треба ж дізнатись, що зі мною сталося.»

– Може ви мені поясните, як я опинилася на цьому дивані і чому не відчуваю жодної частинки свого тіла?

– Ну, я спробую пояснити: Фелікс ударив Мілена, бо той пустив збочений жарт; ми почали їх розбороняти, а ти стояла, не здвигаючись із місця. Потім ти промовила: «Фелікс»; він, мабуть, зрозумів, що тобі недобре, підбіг і підхопив тебе в той момент, коли ти відключилась. Таким чином, ти опинилася на руках у Антона, який обережно поклав тебе на диван, а потім ще довго сидів коло тебе… Тепер у мене питання: ви що зустрічаєтесь?

«Якби ж, Адам; якби ж…

Я б хотіла, щоб це було правдою, але…

Блін, Фелікс, ти чому мовчиш? Хочеш, щоб я тут за все віддувалась?»

– Ні, ми не зустрічаємось. Просто він розцінює мене як свою молодшу сестру, бо я схожа на неї.

У цей момент усі хлопці направили свої погляди у сторону Антона, який досі продовжував мовчати; а Остап сказав:

– Ну і придурок ти, Фелікс.

«Ну от, зараз Антон і Остапу морду наб’є.

– Знаю.

«Знає? Що знає? Ох, як же я заплуталась. Боже, я справді не розумію, як по-справжньому відноситься до мене цей хлопець.»

– Хочеш подивитись, як я прикрасив кімнати на другому поверсі? – з ентузіазмом промовив Антоша, але відразу ж принишк. – Тобі важко передвигатись, так? Вибач.

– Я хочу подивитись на кімнати.

Я різко встала з дивану, проте через мить зрозуміла, що даремно це зробила: почала сильно крутитись голова.

– Усе добре? – стурбовано запитав Фелікс, тримаючи мене. – Може краще тобі повернутись до ліжка?

– Ні, я піду. Лише не відходь, будь ласка, далеко. Добре?

– Обіцяю, що буду поруч. Ходімо.

Пройшовши пару метрів, я зрозуміла, що мені вже краще і тому, вмить вивільнившись від підтримки з боку Антоші, я швидко побігла наверх по сходах.

– Ти ж казала не відходити від мене, – ззаду почувся голос Фелікса.

– Так, казала. То ж доганяй скоріше.

Через мить цей хлопець був уже поруч; взяв мене за руку та почав водити по кімнатах, які прикрасив власноруч.

– А навіщо прикрашати спальні кімнати?

– Багато хто залишиться після вечірки тут ночувати, бо будуть не в змозі повертатися додому, тому ми з хлопцями вирішили, що набагато приємніше буде перебувати у прикрашених кімнатах.

– Ну добре, переконав. Тоді прикрашання якої кімнати вийшло найвдаліше? Я б хотіла вибрати її для себе.

– Ти збираєшся зоставатись тут після вечірки?

«Що я бачу у його очах? Страх?»

– Так. Ми з мамою домовились, щоб мені не повертатись додому вночі. А що?

– Просто це трохи небезпечно… Хто знає, кого занесе до цієї кімнати, окрім тебе.

– Хіба повертатись додому по темноті безпечніше?

– Я б міг тебе провести.

– Ти можеш зостатись і тут, зі мною.

«Ну навіщо я це сказала? Боже, він же тепер точно зрозуміє, що подобається мені.»

– Можу… Ходімо.

– Куди?

– Ти ж просила тобі показати найгарніше прикрашену кімнату.

Приміщення, до якого ми зайшли, було кімнатою для гостей у домі Адама; вона і дійсно серед усіх інших була найгарнішою.

– Тепер лише залишилось домовитись із Адамом, щоб цю кімнату залишили для мене.