– Подивись, – відповідаю я, посміхаючись.

– Та це ж я. Як ти це зробила? – посміхається хлопець мені у відповідь.

– Якщо чесно, я починала малювати щось абстрактне, а потім якось отак вийшло.

– Я люблю тебе, принцеса, – сказав Антоша та накрив мої вуста своїми.

– І я люблю тебе, Фелікс; люблю, – відповіла я, під двинувшись та обнявши хлопця.

Так ми просиділи ще годину. Просто обіймаючись та, час від часу, цілуючи один одного.

– Емма, тато написав, що вони з мамою вже чекають мене на вулиці, – порушив тишу Антоша.

– Так, ходімо, – відповідаю я, ледве стримуючи сльози.

– Не плач, будь ласка; я не хочу, щоб усе закінчувалося саме так.

– Я взагалі не хочу, щоб усе закінчувалось, – сказала я, коли ми вже знаходились на вулиці.

– Знаю; я також.

Фелікс обійняв мене, і нам з ним хотілось загубитись у цьому останньому обійманні; залишити все так як є. Але… нам довелося відірватися один від одного. Антоша поцілував мене у щоку та сів до машини. І все… Через декілька метрів, авто загубилося за поворотом. Весь цей час я просто стояла і дивилася, як віддаляється від мене автомобіль; і Фелікс віддалявся разом із ним.

Повернувшись до кімнати, я просто завалилась на ліжко, вдихаючи наш запах.

Мені не боляче, ні. І навіть плакати не хочеться; просто самотньо: неприємне відчуття; тепер у моєму серці поселилась пустота.»

10

– Дякую, що вислухав. Ти не уявляєш, як мені приємно, що комусь не в падло це все слухати.

Зараз я сиджу в кафе зі своїм милим напарником по проекту з психології.

«Ну і чому він мені не подобається?!»

– Ти повинна зараз поїхати зі мною до мне додому, – сказав хлопець.

– Що? Ти не думаєш, що це трохи неправильно?

– Просто довірся мені. Окей?

– Добре.

Ми заплатили за морозиво та направились до автомобіля юнака.

«Машина дуже схожа на авто батька Фелікса; мабуть, у мене параноя.»

Через п'ятнадцять хвилин ми опинились коло багатоповерхівок. Зайшовши до під’їзду, а потім направившись до ліфту, ми почали підніматись на сьомий поверх.

«Я точно зараз правильно роблю?»

– Ну як твоє побачення? – почувся чийсь голос, коли ми зайшли до квартири.

«Такий знайомий голос; схожий на голос…Антоші?»

– Взагалі-то я привів її до нас.

– Тільки давай ви будете цілуватись так, щоб я не бачив.

– Фелікс, я не збираюсь із нею цілуватись. Взагалі-то я привів її тобі.

«Фелікс? Що? Він справді це сказав?»

– Чувак, ну я ж говорив, що не збираюсь заводити якісь відносини, доки не зустріну дівчину, котра хоч трохи нагадає мені принцесу.

«Це він про мене? Справді? Антоша досі любить мене.»

– Ну тоді хоча б вийди і глянь, яку дівчину ти втрачаєш.

– Ох, добре, зараз.

Хлопець виходить із кімнати і відразу ж починає мене розглядати; але в один момент, на його обличчі з’являється збентеженість.

– Ти міраж, чи я просто зійшов із розуму?

– Ні, Фелікс; це справді я.

«Боже, він зовсім не змінився за ці два роки. Лише тепер став ще більш гарний та мужній.»

– Це, здається, мій малюнок, – кажу я, вказуючи на портрет Антоші, що висить на стіні у рамочці.

– Невже це справді ти?

– Так, принцеса повернулась.

Антоша підхоплює мене на руки, а я кладу свої долоні йому на плечі.

– Ей, я досі тут, – озивається мій напарник.

– Ой, точно. Ти не хотів би залишити нас наодинці? – посміхаючись, говорить Фелікс. – До речі, чувак, дякую за принцесу.

– Я не хочу більше тебе втрачати, – говорю я, цілуючи Антошу в щічку.

– Я більш ніколи не дам цьому статись.

– Твоя кімната пахне чимось приємним і солодким.