– Краще просто забери собі ключ від неї, бо хто завгодно може опинитися тут раніше за тебе, – сказав Антон. Протягуючи мені ключ.

– Дякую… А чому така тиша в домі?

– Вже 19:47, – промовив Фелікс, глянувши на годинник. – Усі пішли зустрічати своїх дівчат.

– Оу, зрозуміло.

«Антоша знову бере мене за руку. Ну що ж ти, блін, робиш зі мною? У мене ж дах від тебе їде…»

– Тобі вже краще?

– Так, набагато. Дякую, за турботу.

«О, ось і чуються на низу голоси хлопців та дівчат, які про щось теревенять між собою.»

– Мабуть, треба спускатись до них, – сказала я, вказавши на напрямок, звідки лунали звуки.

– Так, ходімо, – відповів Антон, потягнувши мене на перший поверх.

– А ось і Емма з Феліксом, – вказавши на нас промовив Адам. – Так, давайте все швиденько завершувати, бо скоро почнуть збиратись перші людяшки.

Ми швидко завершили підготовку; і, коли ввімкнулася музика, почав відразу надходити народ.

– Мені дуже жарко. Тут є щось випит окрім алкоголю? – звернулась я до Фелікса.

– Так, звісно, – відповів хлопець і потягнув мене у сторону кухні.

Зайшовши до кімнати, я обперлася об кухонну тумбу, а Антон направився у сторону холодильника, де знаходились напої у скляних пляшках. Взявши до рук дві пляшки «Coca-cola», Фелікс одну протягнув мені.

– Дякую… А чому всі пляшки повідкривані?

«О, Боже! Що з моїм голосом? Чому він так тремтить? Блін, це все оці прекрасні блакитні очі, що знаходяться зараз переді мною.»

– Так роблять, задля безпеки. Нетверезі люди часто намагаються відкрити пляшку, розбиваючи горличко, – відповів мені хлопець, стаючи коло мене.

У повітрі повисла тиша, доки до кімнати, сміючись, не увірвалась якась закохана пара.

– Оу, вибачте. Ми вам не завадили? – збентежено запитав хлопець, перериваючи свій поцілунок із дівчиною.

– Ні, все нормально. Мабуть, це ми вам трохи заважаємо, – відповів незнайомцю Антоша.

– Та ні, анітрохи, – заперечив юнак, піднявши свою партнершу, яка відразу ж обхопила його поясницю ногами.

Не знаю як щодо Фелікса, проте я намагалася дивитися на свої ноги, лише щоб не бачити картини, що відбувалася зараз переді мною: дівчина сиділа на тумбі, з розведеними в сторони ногами, поміж яких стояв її хлопець, облапуючи свою партнершу, де тільки можна (а точніше неможна).

Антон, мабуть, зрозумів, що я ніяковію, а тому, взявши мене за руку, вивів із кімнати. Тепер ми опинились у великому холі, де гупотіла музика. У кутку кімнати знаходився тенісний стіл та невеличкий диван, де влаштувались наші знайомі хлопці.

– Ей, Фелікс! – крикнув Артем. – Йди грати до нас!

– Тільки, якщо Емма буде поруч.

– Звісно, вона може сісти коло мене, – промовив Даня, здвинувшись, щоб звільнити мені місце. – Може хочеш чогось випити?

– Так, було б чудово. Тільки можна чогось безалкогольного?

– Що, наша «Міс Правильність» притримується своїх принципів? – посміхнувся Даніїл та направився у сторону кухні.

Через пару хвилин він повернувся з двома пляшками, одну з яких віддав мені.

– Дякую, – сказала я, після чого зробила ковток напою.

Коли ми одночасно поставили наші пляшки на невеличкий столик, Даня, посміхаючись, запитав:

– Ходімо танцювати? Пісня хороша.

«Блін, що ж відповісти? Що я не вмію танцювати? Що мені некомфортно? Що прямо зараз на мене дивиться Фелікс, і я хочу танцювати з ним?»

– Добре. Лише… я раніше ніколи не танцювала, ну, перед такою великою аудиторією.

– Це нічого. Я навчу тебе, – сказав хлопець і відразу ж потягнув мене за руку на середину холу.

У цей момент позаду нас чулися якісь непристойні викрики хлопчаків, а, здається, Остап промовив:

– Втратив ти, Фелікс, дівчину.

«Цікаво, що зараз відчуває Антоша? Ревнощі? Чи може просто хоче вберегти як сестру? А може йому взагалі все рівно?»

Коли ми опиняємося з Даніїлом посередині кімнати, я помічаю на собі погляд Фелікса.