І розплата Вітри — велика, і смерть Верхи — безглузда, і обіцянка Птахи — щира… Виділа все це, Мати Земля Сарматська розповідала. Та у своїх мареннях Мальва побачила ще одну жінку, найголовнішу в тій колотнечі. Коли помирала мама, вона стояла в її голові, чекаючи, коли Птаха нарешті допоможе немовляті з’явитися на світ, щоб забрати душу Верхи собі… І забрала, а Птаха дозволила це зробити. Птаха — велична, світла, сильна безсмертна беззастережно підкорялася тій жінці. Чому? Мальві здалося, що якби та пані захотіла, то могла б врятувати і матір також чи принаймні дозволити Птасі спробувати. Але ж ні! Правила, про які торочить так часто Птаха, напевне, то вони. Як вона інколи її діставала з тими правилами — те можна робити, а те не слід. Так правильно, а так не дуже. Запитаєш чому? Передбачувана відповідь — «Закони неписані і писані для всіх безсмертних існують, і їх слід виконувати». Велика тлуста крапка, Мальво! А як ти гадала? Птаха часто видавалася надто передбачуваною, аж до оскоми, як ото інструкція до холодильника чи пралки. От і в той момент, коли на світ з’явилася маленька Мальва, Птаха чинила за інструкціями, тобто тими своїми неписаними законами.

Мальва лютувала, була зла на всіх — на безсмертних, смертних, дурнуватих сарматок. Встала з землі лишень тоді, коли приплив жалю та гніву минувся. Звісно, Птахи поруч не було. Пані Досконалість, чомусь те слово найбільше пасувало її Учительці, чемно відійшла вбік, делікатно залишивши Мальву наодинці з розпачем, з болем та смертю, яку не здолати.

Мальва спустилася вниз до моря. Там, зайшовши у воду по коліна, стояла Птаха і шукала, здавалося, нитку на горизонті, яка відділяла воду від неба. В променях сонця безсмертна зараз нагадувала Мальві кам’яну фігуру жінки біля Храму в Яровороті. Море тяжко зітхало, накочуючи на берег невеличкі кучеряві хвилі. Птаху це, здавалося, зовсім не турбувало. Вона незворушно стояла, вдивляючись у море.

— Птахо, — покликала Мальва.

Жінка почула.

— Ти мене ненавидиш?! — чи запитувала, чи стверджувала, навіть не озираючись, наче говорила з водою. — Я тільки виконувала волю Творця. Я не знала тоді, що ти його донька. Чи могла б я врятувати твою матір? Можливо, якби трішки раніше і якби…

Не договорила. Мальва поклала руку Птасі на плече:

— Це вже не важливо, Птахо. Бо якби не ти — мене взагалі могло не бути. Якби не ти і не Вітра. Ти лишень добре виконала своє призначення. Але тій сучці з серпом смерті матері я не пробачу ніколи.

— Звідки ти зна… — затнулася на півслові.

— Матір Земля має пам’ять, Птахо. А вона тут для мене рідна. І вона мені — Матір. Я чула її голос, коли лежала на маминій могилі. Я тебе ні про що не розпитую, це — зайве. І знаєш чому? Ми з тобою на одному боці, Птахо, і не обов’язково він має колір. — Мальва зробила паузу. Тоді раптом перевела розмову на інше. — Але чому маму Верху поховали в такій дивній позі?

— Ти і це побачила? — вкотре стверджувала чи запитувала Птаха.

Мальва кивнула. Вона багато чого бачила і вже навіть переставала дивуватися своїм талантам, які випадково в собі відкривала. Птасі було не по собі інколи поруч з Мальвою. Одиниці з безсмертних народжувалися від безсмертних. А коли то ставалося аж у третьому поколінні, то вважалося, що безсмертний має надсилу. Та надсила все сильніше з кожним днем прокидалася у Мальві. Хіба темні так просто здадуться?

— Сармати ховають своїх покійників у першородженому стані, тобто в якій позі людина знаходиться в утробі матері перед появою на світ, у такій і помирає. Покійника кладуть на лівий бік, голова завжди повернута на схід Сонця, як віра в нове народження-сходження, ноги підігнуті, руки складені в молитовній позі. По закінченні життя людина повертається туди, звідки прийшла, — в лоно Великої Матері. Чим воїн хоробріший, тим вищий курган над ним насипають. Курган Вітри тут найвищий.

Мальва схилила голову на плече Птахи. Та обійняла її. Так і стояли у воді, думаючи кожна про своє. Мовчанку зрушила Мальва:

— Скільки років минуло у цьому світі, відколи мене ти забрала з нього?

— Як і у Світі Єдиного Бога — сімнадцять.

— Не так і багато. Як думаєш, Вітра жива?

— Можливо, й жива. Я давно сюди не зазирала. Коли останній раз тут була, років п’ятнадцять тому, вона залишалася живою і навіть щасливою. Так, щасливою — серед своїх, серед тих, кому вона підхожа. Тебе і Верху вона пам’ятатиме завжди, але і жити далі треба, і постаратися бути комусь потрібним також. Плем’я поляниць — кочове, майже завжди в русі. Для них вірні друзі — то вітер, воля, битва, шал боротьби та коні. І зараз вони мандрують, можливо, й Вітра з ними. А в ці краї вони завжди повертають, бо тут їх жертовник. Жертовник Великої Матері.

Мальва знову заговорила, трохи печально, трохи сердито:

— Птахо, мені Земля і про батька дещо розповіла. Скажи, чому він маму залишив? Я бачила, як Верха благала його, як казала, що заради кохання до нього готова зректися своїх, зректися законів, віри, народу, але він пішов. Чому? Невже аж настільки вона йому була огидна? Ти ж маєш знати, він сотні років був твоїм чоловіком.

Птаха від почутого стрепенулася, дивилася простісінько в очі Мальви:

— Хто тобі про це розповів?

— Остап, — відповіла просто і легко. — Це ж правда. Він, батько мій, погана людина, так? І тому таке чинить з жінками, з тими, хто його любить. Маму лишив, тебе ледве не вбив… Хоча, знаєш, Остап мене переконував, що Стриб насправді дуже хороший, просто заплутався і просто на роздоріжжі. Як і я, очевидно.

— Остап? — Птаха сумно посміхалася. — От хлопчик і виріс. На роздоріжжі, кажеш? Ех, якби ж то!

Тоді Птаха розповіла Мальві правду про звичай сарматок використовувати чоловіків тільки для продовження роду, про те, як погано ведеться маленьким хлопчикам у жіночому світі поляниць. І, можливо, Стриб покинув її маму тому, що просто не хотів зрушувати прадавні сарматські закони. (Ох, кого вона хотіла цими словами обдурити, саму себе чи власне сумління? Біла вода зцілила її тіло, але душа досі залишалася такою обвугленою, зі шрамом від непрощенного закляття. І пошматував її душу той, кого вважала ще донедавна чи не найважливішим у власному житті. Мусила так казати, бо Мальва сама має зрозуміти, ким насправді є її батько, а слова огуди зараз не підуть на користь ані світлим, ані на користь загальному порядку у світах.) А потім Птаха оповідала Мальві про Верху, красиву і печальну, закохану і дуже сміливу. Про її таланти до малювання і вміння битися. От звідки у Мальві талант до боротьби, справжня сарматська кров тече в жилах дівчини.